Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 172
Енн Тайлер
— Це чудово! Не можу дочекатися! Я більше не можу жити з Редкліфом, від нього пахне сечею.
—Припини, — втрутилася Лінні, — ти теж колись так пахла.
— Я? Ніколи!
— Коли була малою дитиною.
— Редкліф — дитина! — проспівала Меррік. Сам Редкліф відлущував ще одну квасолину.
— Хто хоче морозива? — запитав Джуніор.
— Я! — крикнула Меррік.
— Я! — сказав Редкліф.
— Лінні Мей? — запитав Джуніор.
— Не відмовлюся, — відповіла Лінні і повернулася до Редкліфа, допомагаючи йому відривати шкірку з квасолі.
У них склалася традиція щовечора слухати радіо після того, як діти ляжуть спати. Лінні у цей час зашивала якісь речі, а Джуніор складав робочий план на наступний день. Але сьогодні у вітальні був страшенний безлад, та і радіо було спаковане.
— Що ж, я піду спати, — сказала Лінні.
— Я прийду за хвилину, — відповів Джуніор.
Він зібрав свої папери, загасив світло і пішов нагору. Лінні вже була одягнена у нічну сорочку, але досі не лягла. Вона виймала речі з комоду та ставила наверх.
— Тобі потрібно завести будильник? — запитала вона Джуніора.
— Ні, я так прокинуся, — відповів Джуніор. Він роздягнувся і повісив свою сорочку у шафу, хоча зазвичай вішав усе на спинку стільчика, щоб уранці швидко одягнути.
— Наша остання ніч у цьому будинку, Лінні Мей, — сказав Джуніор.
— Угу, — вона дістала шарф із шухляди і поклала на комод.
— Наша остання ніч на цьому ліжку, — продовжив він.
Вона підійшла до шафи і забрала всі вільні вішалки.
— Але я зможу
Вона відійшла від нього і поклала гачки у шухляду комода.
— Джуніоре, — сказала вона, — скажи мені правду: звідки у будинку Бріллів з’явився мішок з інструментами крадіїв?
— Що? Ти про що?
— Про той мішок, який знайшла місіс Брілл на веранді.
— Звідки ж я знаю, — відповів Джуніор, а потім швидко ліг у ліжко, повернувся до стіни і заплющив очі.
Він чув, як Лінні знову підійшла до шафи і зібрала решту вішалок. Десь на вулиці проїхала машина — стара модель, судячи зі звуків. Потім вона лягла поряд, він відчув, як хитнулося ліжко, вимкнула нічну лампу зі своєї сторони і повернулася від нього в інший бік.
Цікаво, як вона відреагувала, коли побачила перефарбовану гойдалку? Охнула, скрикнула чи просто закліпала очима?
Він уявив, як вона йде по вулиці з двома сумками їжі: Лінні Мей Інман у своєму солом’яному капелюсі і бавовняній сукні з короткими рукавами, з-під яких визирають худі бліді руки. І Джуніорові стало боляче.
Боляче за неї. Вона сама йде вгору між величезними деревами по доріжці до ґанку. Це ж вона сама знайшла необхідний трамвай, яким досі не їздила, сама зрозуміла, у яку сторону йти. А підходячи до будинку, гордо підняла голову — раптом за нею сусіди стежать.
Джуніор розплющив очі і повернувся на спину.
— Лінні Мей, — сказав він у стелю, — ти не спиш?
— Ні.
Він повернувся до неї і обійняв ззаду. Лінні не відсторонилася, але напружено завмерла. Він глибоко вдихнув її солонуватий, димний запах.
— Пробач мені, — сказав він.
Лінні мовчала.
— Я так стараюся, Лінні. Здається, аж
