Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 170
Енн Тайлер
— Тату, подивися, який у нас зáмок, — сказала Меррік, а Джуніор відповів:
— Дуже гарний.
Потім він пішов у кімнату переодягнутися. Вартість робіт він завжди їздив оцінювати у костюмі.
Потім він повернувся на кухню. Лінні складала засоби для прибирання у картонну коробку.
— Сьогодні чоловік місіс Еббот відмовився від половини того, що запланувала його дружина, — почав Джуніор. ― Як почав буркотіти: «Чому це так дорого? А це?». Якби він раніше сказав! Я стільки часу витратив на підрахунки.
— Шкода, — відповіла Лінні, — може, вона потім умовить його і він передумає.
— Ні, вона з усім погоджувалася. Лише сумно охала щоразу, коли він викреслював якийсь пункт.
Джуніор глянув на Лінні, чекаючи від неї реакції, але вона мовчки загортала пляшку аміаку у кухонний рушник. Джуніор хотів, щоб вона на нього подивилася, він вже почувався ніяково.
Лінні Мей була не з тих жінок, які кричать і б’ють посуд, коли щось не так.
Ні, вона просто переставала на нього дивитися. Звісно, могла глянути на нього, але не
У такі моменти Джуніор сам дивувався, наскільки йому потрібен її погляд. Він раптом усвідомлював, як звик до того, що вона його розглядає, впивається очима, насолоджується його виглядом.
Джуніор гадки не мав, через що вона могла на нього злитися. Це він мав би злитися, що він зрештою і робив. Але йому не подобалася ця невизначеність. Він підійшов і став перед нею, їх розділяла лише коробка із засобами.
— Хочеш повечеряти сьогодні у кафе?
Вони рідко ходили у кафе, лише з особливої нагоди. Але Лінні і зараз на нього не подивилася.
— Думаю, ми просто змушені. Я перевезла всю їжу у новий дім.
— Справді? Як так?
— Ну, з дітьми сиділа Доріс, щоб я встигла зібратися, і я подумала: чому б мені самій не з’їздити у новий будинок. Ти ж знаєш, я ж ні разу цього так і не зробила. Тому я зібрала дві торби з їжею і пішла на трамвай…
— Але ми могли завезти їжу завтра вранці, — думки скакали у його голові: «Чи бачила вона гойдалку? Мабуть, так». — Чому ти вирішила, що маєш сама все перевозити? — обережно сказав Джуніор.
— Я подумала: все одно їду, то візьму хоч щось із собою, — відповіла вона. — А так ми зможемо спокійно поснідати у новому будинку самі, без робітників.
Лінні зосереджено вкладала банку з порошком для чищення у куток коробки.
— Ну добре, то як тобі будинок?
— Нормально, — відповіла вона і поставила щітку з великою ручкою в інший куток. — Правда, двері заїдають.
— Двері?
— Так, вхідні двері.
Значить, вона заходила через передні двері, звісно, якщо вона йшла від трамвайної зупинки.
— Двері не заїдають!
— Я натиснула на засув, а двері не піддалися. Спершу я подумала, що неправильно їх відімкнула, але коли потягнула двері на себе і
