Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 169
Енн Тайлер
— Так краще, згадай, як я постійно перевертаюся уві сні.
— Але я не маю нічого проти, — відповідала Лінні.
— Давай принаймні спробуємо. Ми ж не викидаємо наше старе ліжко, у разі чого — перенесемо його з кімнати для гостей.
Хоча насправді Джуніор не збирався його повертати. Йому подобалася ідея окремого ліжка, такий собі голлівудський шик. До того ж, усе своє дитинство він змушений був ділити ліжко з братами.
У дальньому кінці кімнати стояла велика шафа Бріллів, яку він теж вважав надзвичайно розкішною.
— Місіс Брілл, — сказав він, — я чув, ви не збираєтеся забирати у нову квартиру свій шафанєр, я можу його у вас викупити.
— Мій..? — перепитала вона.
— Ваш шафанєр у спальні. Ваш син сказав, що він завеликий для вашої квартири.
— А, так, звичайно! Джиме, Джуніор запитує, чи може він купити наш шифоньєр?
Лише тоді Джуніор зрозумів свою помилку. І розгнівався на місіс Брілл, що вона стала свідком його ганьби, хоча і повелася тактовно.
Саме тактовність найбільше і дратувала.
Завжди, завжди було так: «ми» і «вони». Міські діти у старшій школі чи багатії із парку Роланд — завжди хтось вказував, що йому тут не місце, що він до них не дотягує. Причому було зрозуміло, що він сам у цьому винен — він живе у країні, де теоретично можна було б і дотягнути, нічого не заважало. Але ні, завжди щось заважало. Якась маленька деталь — щось у його одязі чи манері спілкування — видавала, що йому до них не дорівнятися.
Дурня. Досить. Тепер у нього є великий кедровий гардероб, винятково лише для речей із вовни.
Шпалери привезені із самої Франції, а вікна такі величезні, що коли підійти до одного з них, то з вулиці тебе буде видно аж до колін.
Але у цю мить Джуніор помітив, що у кутку підвіконня облупилася фарба. Мабуть, Брілли залишили відкритим вікно під час дощу. Або це через конденсат, тоді взагалі погано.
І на шпалерах під вікном помітний шов. А на стику з підвіконням в одному місці ще й трохи відклеїлося.
Щосуботи він зазвичай їздив оцінювати майбутню роботу, у цей день якраз чоловіки були вдома. Тож у новий будинок він не заїжджав.
Але з усіма справами він покінчив раніше, оскільки наступного дня вони мали переїжджати. Повернувся додому близько третьої і зайшов через кухню. Там Лінні діставала з помаранчевої коробки під рукомийником мийні засоби.
Вона стояла на колінах на підлозі, і Джуніор побачив брудні підошви її ніг.
— Я вдома, — сказав він.
— О, добре! Можеш дістати з холодильника ось ту тарілку? Ледь про неї не забула!
Він потягнувся за тарілкою, зняв, поставив на стіл.
— Може, з’їздити до будинку і відвезти речі, поки не стемніло? — сказав він їй. — Уранці буде легше.
— Та не треба, ти втомишся! Почекай до завтра. Дод і інші тобі допоможуть.
— Я не братиму багато речей, лише кілька коробок.
Вона не відповіла. Хоч би витягнула голову з-під мийки і глянула на нього! Але вона була дуже зайнята, тому він вийшов.
У вітальні діти будували щось із порожніх коробок. Точніше, будувала Меррік, Редкліф був занадто малий і сам нічого не вмів. Але він був дуже щасливий, що Меррік раптом дозволила гратися з нею, і ходив навколо неї, ставлячи коробки там, де вона казала. Килим уже склали, а тому дітям на голій підлозі було дуже зручно.