Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 166

— А що якби я був одружений? — через багато років спитав Джуніор у Лінні. — Якби ти приїхала до Балтимора, а у мене дружина і шестеро дітей?

— Ох, Джуніоре, — відповідала вона. — Такого не було б!

— Чому ти так впевнена?

— Ну по-перше, звідки візьмуться шестеро дітей за п’ять років?

— Ти розумієш, про що я.

Лінні лише всміхалася у відповідь.

Іноді вона поводилася так, ніби старша за нього, але у деяких питаннях залишилася тринадцятирічною — зухвалою, непокірливою і впертою. Його неприємно вразило те, з якою легкістю вона порвала зв’язки з родиною. Це свідчило про її злопам’ятність, про яку він і не підозрював. Вона не виявляла бажання позбутися своєї сільської манери спілкування і продовжувала називала його «Джуні». У неї була звичка, що неймовірно його дратувала — сміятися перед тим, як вона розповість щось смішне. Вона занадто близько до нього підходила, коли намагалася у чомусь переконати, і смикала за рукав, коли він розмовляв з іншими людьми.

Ах, цей тяжкий і виснажливий тягар — люди, які вважають нас своєю власністю.

І якщо Джуніор був таким диким і вільним, то як же вийшло, що у неприємності він потрапляв саме через Лінні Мей, із першого дня їхньої зустрічі?

Він був кістлявим, худим чоловіком без грама жиру й у їжі справжній аскет. Але іноді, коли він приходив додому і бачив, що Лінні говорить із сусідкою надворі, йшов до холодильника і їв усе, що у ньому було: свинячі відбивні, сардельки, картопляне пюре, холодний горошок і варені буряки. І навіть якщо він чогось не любив, усе одно з’їдав. Складалося враження, ніби він постійно голодував і не отримував того, чого насправді хотів. Потім Лінні запитувала:

— А куди подівся горошок? Ти не бачив?

Він мовчав у відповідь. А вона ж напевне все знала. Не думала ж вона, що маленькій Меррік раптом захотілося горошку? Але ніколи нічого не казала. Він був їй за це вдячний, але водночас і ображався. Милостиво приймає його слабкості? Думає, розкусила його?!

У такі моменти він прокручував у голові той вечір, коли їхав на вокзал, але цього разу робив усе інакше. Проїжджав темними вулицями, біля вокзалу повертав праворуч, потім ще раз праворуч на вулицю Чарлз і і їхав назад до пансіону. Заходив у свою кімнату, зачиняв за собою двері, скидав пальто і засинав — сам-самісінький.

13

Джуніор наказав Юджину відвезти гойдалку до братів Тілман, чия компанія розташовувалася біля порту. «Вітшенк Констракш» зазвичай відправляла туди віконниці клієнтів, занадто густо пофарбовані і від того схожі на напівз’їдену іриску. У братів Тілман був якийсь розчин, що роз’їдав фарбу до самого дерева.

— Передай їм, що гойдалка нам потрібна рівно за тиждень, — сказав Джуніор Юджину.

— Рівно за тиждень? Враховуючи сьогодні?