Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 164
Енн Тайлер
— Смачний, — глянув на свою тарілку Джуніор.
Але виделки до рук більше не взяв.
* * *
Дорогою додому Лінні розпитувала про його життя: що він робить увечері і на вихідні, чи є у нього друзі. Джуніор окрім води нічого не пив, але відчував таке піднесення, ніби від алкоголю. Можливо це тому, що він нарешті міг виговоритися. У нього не було друзів з того часу, як фірма Вордів закрилася. Та і для дружби чоловікам потрібні гроші. На випивку, гамбургери і бензин, вони не могли просто сидіти і теревенити, як дівчата. Він зізнався Лінні, що нічого не робив увечері, хіба що іноді прав свої речі у ванній — і вона засміялася.
— Це правда, Лінні. А у вихідні я відсипаюся.
Джуніорові не було соромно за свої слова. Він розповідав, як є, нічого не прикрашаючи і не намагаючись справити враження. Вони зайшли у будинок Мерфів, пройшли повз зачинені двері вітальні, де грало радіо — якісь танцювальні мотиви — і сперечалися діти: «Ти підглядаєш! Ні, я не підглядала!». Чужа вітальня і цих дітей він навіть не бачив, але Джуніор почувався, як удома. Вони піднялися сходами і зайшли у свою кімнату, двері були без замка. Джуніор відразу захвилювався: і що далі? Сам він би ліг спати, оскільки рано прокидається щодня, але раптом Лінні не те подумає. Схоже, вона вже не те подумала, судячи з того, як сором’язливо вона зняла пальто і як акуратно його повісила. Потім зняла капелюха і поклала на полицю.
Волосся розтріпалося, і вона обережно розправила його кінчиками пальців, стоячи до нього спиною, наче готуючись. Але Джуніор, побачивши її бліду ніжну шию, відчув жалість.
Він відкашлявся і заговорив:
— Лінні Мей.
— Що? — повернулася вона. — Знімай куртку, ти чого? Ти ж удома.
— Слухай, давай по-чесному, — сказав він, — я хочу, щоб між нами не було жодних питань.
На лобі у неї з’явилася ледь помітна зморшка.
— Мені шкода, що тобі довелося стільки всього пережити вдома. Невесело тобі було, — сказав він. — Але якщо подумати, Лінні, як ми будемо разом? Ми ледь знаємо одне одного, ми зустрічалися менше місяця! Я сам тут ледь виживаю, а то вдвох. Удома у тебе хоча б родина. Вони не дадуть тобі голодувати, як би до тебе не ставилися. Тому я справді вважаю, що тобі треба повернутися.
— Ти так кажеш, бо все ще злишся на мене, — сказала вона.
— Що? Ні, я…
— Ти злишся, бо я не сказала, скільки мені років, але ти мене і не питав! Чому ти не питав, де я навчаюся чи працюю? І не питав, чим займаюся, коли я не з тобою. Чому ти мною не
— Що? Я цікавився тобою, чесно!
— Ой, ми обоє знаємо, чим саме ти цікавився!
— Чекай, — сказав Джуніор. — Так не чесно. Може тобі нагадати, хто саме першим почав стягувати з себе одяг? Хто повів мене у сарай? Хто змусив торкатися тебе?
— Так, цікавило, — відповіла Лінні. — І я питала. Але ти не відповідав, бо був дуже зайнятий, на спину намагався мене вкласти. Я казала: «Джуніоре, розкажи про себе, я хочу знати все». І що? Ти розповідав? Ні, у відповідь ти розстібав на мені ґудзики.
