Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 158

Він грюкнув дверцятами машини і пішов до неї. Побачивши його, Лінні засяяла.

— Це ти! — вигукнула вона.

— Якого дідька, Лінні?

Вона встала, кутаючись у його куртку. З-під неї виглядало пальто.

— Джуні, будь ласка, не злися! — заблагала вона, коли він підійшов ближче.

— Ти повинна була чекати мене біля кафе.

— Я так і хотіла, але там не було де сісти.

Джуніор взяв її за лікоть, аж ніяк не ласкаво, і потягнув від входу. Вони зупинилися біля сусіднього будинку.

— Чому ти в моїй куртці? — спитав він.

— Гаразд, — сказала вона, — почну спочатку. Я пішла у те кафе, про яке ти говорив, але мене не впустили до вбиральні, бо я нічого у них не замовила. Тоді я сказала, що візьму гарячий шоколад після того, як вийду. Потім я сиділа і сиділа, пила його маленькими ковточками, мабуть, десь раз на півгодини. Але вони там такі нечемні, Джуніоре. Через якийсь час вони сказали, що я маю звільнити місце. Я вийшла і довго ходила вулицями, потім знайшла дерев’яну лавку, посиділа, розговорилася з однією старенькою. Вона сказала, що за три вулиці звідти роздають безкоштовну їжу і запропонувала піти з нею, чергу там треба займати раніше, бо їжа швидко закінчується. Була десь десята година чи пів на одинадцяту, але вона казала, що вже час бігти і займати місце. «Безкоштовна їжа? Благодійність?» — перепитала я, але все одно пішла. Подумала, що хоч там у теплі посиджу. Ми стояли у тій черзі вічність, а з нами — цілий натовп людей, багато хто з маленькими дітьми. Джуніоре, мої ноги замерзли, перетворилися на дві льодинки. А коли до нас дійшла черга, знаєш що трапилося? Вони не дозволили нам зайти, вийшли до нас і роздали всім по сандвічу, загорнутому у папір. Два шматочки хліба, а посередині сир. Я запитала у старенької: «А посидіти вони нам не дадуть?». «Посидіти? — сказала вона. — Ми маємо радіти, що нам дали їжу. Жебракам обирати не доводиться». Я подумала: «Так, ми і є жебраки». І ще подумала: «Я щойно стояла у черзі по безкоштовну їжу». І заплакала. Залишила ту стареньку і пішла сама не знаю куди. Я йшла, плакала і їла той сандвіч, сухий, як тирса. Я не розуміла де кафе, де твій пансіон, де ми з тобою домовилися зустрітися. Дуже хотілося пити, а ноги боліли так, наче їх лезом ріжуть. А потім раптом дивлюся — твій пансіон, і після всього він видався мені милим домом. Я згадала, як ти казав, що прибиральниця приходить зранку. Але вже був не ранок, тому...

Джуніор застогнав.

— …Тому я зайшла всередину, а там було так тепло! Піднялася нагору, мене ніхто не побачив, підійшла до дверей і хотіла відчинити, але вони були зачинені.

— Ти ж бачила, як я зранку їх замкнув, — сказав Джуніор.

— Справді? Не пам’ятаю, мабуть, не помітила. Ти так поспішав. Ну і я подумала, що посиджу трохи під дверима, бо там було так тепло, — продовжувала Лінні.