Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 151

— Вона зможе непомітно вийти, коли буде багато гостей, і батьки не помітять її відсутності.

— А, — з полегшенням сказав Джуніор.

Більше під час поїздки вони не говорили.

Вони з’їхали на вулицю Сойера замість того, щоб поїхати через Ярроу. Джуніор зрозумів, що ферма батьків Лінні розташована на півночі. Згодом через вікно у машину почав потрапляти запах свіжого перегною. Дорога була засипана гравієм. Кожного разу, коли машина підскакувала на ямі, фари блимали і, здавалося, зараз зовсім погаснуть. Джуніора це нервувало. Хай йому грець, його нервувало все.

Він раптом подумав: а якщо це підстава? Що як на вулиці на нього вже чекає шериф? Він із ним не дуже ладнав. Ще малими вони з друзями якось ледь не влаштували аварію, коли їхали на вантажівці — просигналили машині ззаду, що їх можна безпечно обігнати. Ну і потім траплялася ще пара епізодів.

Фредді повернув ліворуч, і вони виїхали на вулицю Пі Крік. По асфальтованій дорозі їхалося спокійніше. Ще за кілька метрів вони повернули праворуч. Будинок здався Джуніору великим, він був пофарбований у білий чи світло-сірий колір, у всіх вікнах горіло світло. Перед будинком стояло декілька машин, Фредді повернув і зупинився біля сараю, де маячила чиясь тінь.

— Приїхали, — сказали близнючки.

Тінь відійшла від сараю — це була Лінні, одягнена у щось світле. Коли вона підходила до машини, Джуніор спитав Моффатів:

— Ви мене почекаєте, чи як?

Але не встигли вони відповісти, як до них підійшла Лінні.

— Привіт, — сказав Джуніор.

Вона близько нахилилася до нього. Невже Лінні збирається проявляти свої почуття на людях? Він легенько її відштовхнув, закриваючи за собою двері.

— Чекайте на мене тут, — звернувся він до близнючок. — Мені потрібно якось дістатися дому.

— Дякую, Фредді, — сказала Лінні, — привіт, Марто, привіт, Мері.

— Привіт, Лінні, — хором відповіли близнючки.

Джуніор зачинив двері машини і Фредді одразу поїхав.

— Куди це вони? — спитав Джуніор Лінні.

— Не знаю, кудись.

— Як я повернуся додому?

— Вони приїдуть, пішли зі мною.

Вона привела його за руку в один із сараїв, хоча він намагався пручатися.

— Я приїхав лише на хвилину, — казав він. — Вони мали почекати.

— Джуніоре, припини, тебе можуть побачити!

Він здався і пішов за нею. Зачинивши за собою двері сараю, вона прошепотіла:

— Ходімо на сінник.

От це було неправильно. Там він точно опиниться у пастці.

— Ми можемо поговорити і тут, — сказав він. — Я не можу бути тут довго, мені потрібно додому. Ти впевнена, що близнючки приїдуть за мною? Навіщо ти їм розказала? Ти поклялася, що нікому не розповіси.

— Я нікому, окрім них не розповіла. Вони вважають, що це романтично, і вони справді за нас щасливі.

— Хай йому грець, Лінні.

— Ходімо, там комфортніше, там сіно.

Він, не слухаючи її, пішов у кінець сараю, по скрипучій, засипаній соломою підлозі.

— Не розумію, чому ти сьогодні такий впертий? — сказала Лінні.

Вона простягнула руку і увімкнула світло. У цих людей електрика є навіть у сараях! Джуніор побачив, що стоїть біля іржавого плугу, у кутку лежало стоптане сіно. Обличчя Лінні виглядало зморщеним при такому тусклому світлі, мабуть, і його обличчя теж. На ній була сукня з глибоким вирізом. Як мати дозволила їй одягнути таке? Лінні казала, що мати у неї сувора. Джуніор глянув на її груди, але зараз це на нього не діяло. Він дістав з кишені пачку сигарет.