Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 149

— Тринадцять?! — закричав він. — Але ти… Ти вдвічі молодша від мене!

— Так, але я рано дозріла, — сказала Лінні.

— Господи Боже, Лінні Мей!

На той момент вони вже займалися цим. Ще з третього побачення. Вони більше не ходили у кіно, кафе і не зустрічалися з друзями, хоча звідки у них друзі? Вони сідали у вантажівку його зятя, їхали до річки, абияк розстилали ковдру під деревом і відразу спліталися тілами.

Однієї ночі пішов дощ, але це їх не спинило, вони лежали потім відкинувшись на спину, і ловили краплі ротом. Але це не він був ініціатором.

Це Лінні зробила перший крок. Одного разу у припаркованій вантажівці вона раптом відхилилася від нього і почала тремтячими руками розстібати ґудзики на сукні.

Його можуть арештувати!

Її батько вирощував тютюн і володів землею. Її мати приїхала з Вірджинії, а люди звідти вважають себе кращими від інших. Вони все розкажуть шерифові, без сумніву. Лінні діяла просто безглуздо, це було дуже по-дурному з її боку, зустрічатися з ним біля аптеки посеред міста, у відвертій сукні і на високих підборах! І хоча Джуніор жив у Перрівіллі, за багато миль звідси, і жоден з Яррова не знав його, але ж його могли помітити — дорослий чоловік із дводенною щетиною у потасканому одязі і старих робочих чоботах. Нескладно дізнатися, хто він і звідки.

— Ти комусь розповідала про нас? — швидко запитав він.

— Ні, Джуніоре, присягаюся.

— Навіть близнючкам чи ще комусь?

— Зовсім нікому.

— Я можу потрапити у в’язницю, Лінні.

— Я нікому не казала.

Для себе він вирішив, що більше з нею не зустрінеться, але в обличчя їй не сказав — вона почала б плакати і благати передумати. Лінні могла так пристати, що не відчепишся. Вона любила постійно повторювати, яке велике у них кохання, клялася, що нестямно його кохає. При цьому він ні про яке кохання не говорив. Для неї це все було у новинку, як він не зрозумів? Господи, зв’язався з дитиною і повірити тепер не міг, що був таким сліпим.

Вони склали ковдру, сіли у вантажівку і Джуніор мовчки повіз її додому. Лінні говорила безперестанку про свого брата і вечірку на честь завершення школи. Під’їхавши до аптеки, він сказав, що завтра зустрітися з нею не зможе, оскільки пообіцяв допомогти батькові. І їй не здалося дивним, що він допомагатиме батькові навіть уночі.

— Тоді, може, післязавтра? — запитала вона.

— Побачимо.

— Але як я знатиму?

— Я зв’яжуся з тобою, щойно звільнюся, добре?

— Ох, Джуніоре, я буду сумувати за тобою! — і вона накинулася на нього з обіймами. Він відхилився.

— Тобі вже треба йти, — сказав він.

Звичайно, він із нею не зв’язувався. Цікаво, як вона думала, він це зробить, якщо він сам заборонив залучати у їхню історію інших людей. Тому він, нікуди не виходячи, сидів на своїй території під Перрівіллем — 80 соток червоної глини, огородженої парканом і трикімнатна халупа, у якій він жив із батьком і останнім неодруженим братом.

Так вийшло, що у них і справді була робота на тому тижні — міняли дах сараю у жінки на їхній вулиці. Вони виїжджали вранці у фургоні, взявши із собою відерце пахти і кукурудзяні коржики, випускали мула на пасовище місіс Ганікатт, підіймалися на дах і працювали цілий день на сонці.