Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 148

Якби він уважніше слідкував за ситуацією, то помітив би, що все у ній кричало: «Тринадцять!». Але тоді йому це навіть не спало на думку. Він був не з тих чоловіків, які розбещують дітей.

І все-таки, мусив зізнатися, він помітив, що вона торкалася своїх грудей. Він подумав, що це такий звабливий жест, а треба було подумати ще раз і зрозуміти, що насправді це дитячий жест. Вона, мабуть, не могла повірити, що вони у неї з’явилися.

Вона йшла попереду, він дивився на її худі ноги у босоніжках, а дівчина показувала похованих на кладовищі родичів: Джонас Інман і Лоретта Керол Інман. Отже, вона з родини Інманів. Сім’я відома своєї зверхністю.

— Як тебе звати? — запитав Джуніор.

— Лінні Мей, — відповіла дівчина і почервоніла.

— Що ж, приємно познайомитися, я Джуніор Вітшенк.

— Я знаю.

Йому стало цікаво, звідки вона про нього знає і що саме чула.

— Скажи мені, Лінні Мей, — сказав він, — я можу подивитися, що всередині церкви?

— Якщо хочеш, — відповіла вона.

Вони розвернулися, вийшли з кладовища і піднялися сходами до церкви. Усередині неї була темна кімната з темними стінами і пузатою пічкою, а ще — декілька рядів дерев’яних стільців, повернутих у бік стола, на якому лежала охайно згорнута серветка. Вони зупинилися у проході, бо більше не було на що дивитися.

— Ти віруюча? — запитав Джуніор.

— Не дуже, — відповіла Лінні.

Джуніор трохи розгубився, бо такої відповіді точно не очікував. Що ж, дівчина була набагато складнішою, ніж йому здалося.

Тому він усміхнувся і сказав:

— Що ж, тоді ти просто дівчина моєї мрії.

Вони зустрілися поглядами, і його знову вразила прозорість її очей.

— Однак мені здається, що я маю хоча б трохи приділити уваги дівчині, з якою прийшов, — сказав він жартома, — але ми можемо завтра сходити разом у кіно?

— Так, — одразу погодилася дівчина.

— Де ти живеш?

— Давай зустрінемося біля аптеки, — сказала вона.

— Ага, — сказав він.

Вона соромиться знайомити його з родиною? Ну і чорт з ним.

— Тоді о сьомій? — запитав він.

— Добре.

Вони вийшли на вулицю, і, нічого не кажучи, Лінні залишила його і повернулася до сестер Моффат, які, звісно, увесь цей час за ними спостерігали.

Вони зустрічалися вже три тижні, коли він дізнався, скільки їй років. Вона вік не назвала, але обмовилася, що її старший брат закінчує восьмий клас.

— Твій старший брат?

Спочатку до неї не дійшло. Вона розповідала, що молодший брат у неї розумний, а старший — ні.

Старший хотів залишити школу і не вчитися далі у Маунтін-Сіті, як того вимагали батьки.

— Він, знаєш, не любить читати, — сказала вона.  — Йому більше подобається полювання і таке інше.

— Скільки йому років? — запитав її Джуніор.

— Що? Чотирнадцять.

— Чотирнадцять, — повторив Джуніор. — а тобі?

Тут вона все зрозуміла. Почервоніла, але спробувала викрутитися:

— Я мала на увазі, що він старший за мого іншого брата.

— Лінні, скільки тобі років? — запитав він ще раз.

Вона підняла голову:

— Мені тринадцять.

Джуніора наче з усієї сили вдарили у живіт.