Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 125
Енн Тайлер
У Еббі було відчуття, що він навмисне так одягається, мабуть, у нього є якийсь кумир з попередніх епох і він намагається його наслідувати.
Але його вузькі штани ззаду висіли, а Y-образна форма підтяжок підкреслювала втомлену поставу звичайної робочої людини.
— Мітч прийшов? — почула Еббі питання Джуніора і тихе бурчання у відповідь, після чого ― тільки шум пилки. Еббі піднялася на ґанок, відчинила двері і неголосно покликала: «Агов». Так би зробила і сама Лінні Вітшенк. Автоматично Еббі перемкнулася на її мову і заговорила її голосом — тоненьким і мелодійним.
— Я на кухні, — гукнула Лінні.
Еббі подобався будинок Вітшенків, навіть у спекотні дні липня у них було прохолодно і трохи туманно. Великий вентилятор крутився на стелі у центрі вітальні, ще один ― у їдальні. Скраю стола лежали складені скатертини, а на них — срібні столові прибори. Мабуть, чекали свого часу.
Еббі пройшла на кухню. Біля раковини, замочуючи стручки бамії, стояла місіс Вітшенк, невисока тендітна жінка, з надто глибоким недоречним вирізом на домашній сукні. Її світле волосся майже торкалося плечей.
Така зачіска більше личила молодим дівчатам, але і обличчя жінки, коли вона повернулася до Еббі, також здалося молодим, без зморшок, просте і відкрите.
— Привіт, — радісно сказала Лінні.
— Доброго дня, — відповіла Еббі.
— Яка ти сьогодні гарна!
— Я прийшла запитати, чи можу я вам чимось допомогти, — сказала Еббі.
— Дякую, люба, але не варто. Ще зіпсуєш свій гарний одяг! Краще просто посидь зі мною за компанію.
Еббі витягла стілець з-під столу і сіла. Вона вже знала, що на кухні з Лінні не варто сперечатися.
— То що там із деревом? — запитала місіс Вітшенк.
— Вони вже почали зрізати гілки.
— Ти колись чула про таке — зрубати ціле дерево заради фотиграфії?
«Фотиграфії» — вимовляла вона, але, на відміну від свого чоловіка, не намагалася змінити свою сільську вимову.
— Дейн сказав, що, за словами вашого чоловіка, дерево вже помирає.
— Ох, іноді Джуніор бачить те, що хоче бачити, — відповіла Лінні, вимкнула кран і витерла руки фартухом. — Знаєш, він уже навіть рамки купив для тих фотиграфій. Дві великі дерев’яні рамки. Я спитала у нього: «Збираєшся повісити фото над каміном?», а він мені (її голос зробився низьким і хриплим): «Лінні Мей. Люди не вішають сімейні фото у вітальні». Ну, кажу, я не знала. А ти про таке чула?
— Ні, — відповіла Еббі, — у моєї мами багато сімейних фото у вітальні.
— От бачиш!
Місіс Вітшенк дістала пакет молока з холодильника і налила трохи у миску.
— Я готую бамію з помідорами, — сказала вона Еббі, — а ще смажену курку та фірмові бісквіти. До речі, можеш допомогти мені з ними, ти ж тепер знаєш, як їх готувати. А на десерт — персиковий коблер.
— Звучить дуже смачно.
— Ред говорив, що підвезе тебе на весілля?
— Так, — відповіла Еббі. — Але я ще не впевнена, чи прийду.
Їй стало соромно, що вона так довго не могла ухвалити рішення. Якби її мати про це дізналася, то жахнулася би від такої невихованості. Але Лінні Вітшенк просто сказала: