Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 123
Енн Тайлер
— І я буду вдома сам, — сказав Дейн. Він припаркувався біля парадного входу Вітшеків і витяг ключі. Музика різко припинила грати, але він продовжував сидіти на місці і дивитися у вікно. — Я подумав, може, ти прийдеш до мене, а мамі скажеш, що ночуватимеш у подруги.
Еббі чекала подібної пропозиції. До цього все йшло з самого початку, вона
— А, — сказала вона, — та я ще не знаю.
Дейн повернувся і глянув на неї через окуляри.
— Що ти не знаєш? — запитав він.
— Про яку подругу сказати. До того ж, я, можливо, буду зайнята у той вечір, допомагатиму батькам. Але я не впевнена. — Виходило не дуже добре, й Еббі злилася на себе за своє надмірне хвилювання. — Я подумаю, — сказала вона Дейну і щоб скоріше забути про цей епізод, вискочила з машини.
Йдучи попереду хлопця до будинку, Еббі ніби бачила зі сторони свою струнку талію, те, як спідниця хитається у такт її ходи, як волосся спадає на спину. Звісно, Дейн продумав усе заздалегідь. Зрозумів, що хоче її і уявляв, як це пройде. Усвідомлюючи це, Еббі відчувала себе загадковою, бажаною і дорослою.
Ред Вітшенк і його ще один друг Ворд Рейні стояли на газоні та розмовляли з двома робітниками. Один із них тримав пилку, а Ред та інші — сокири. Навколо них лежала величезна купа зрубаних гілок та шматків стовбура. Дерево, очевидно, було велетенським. І аж ніяк не вмирало, судячи з зеленого листя. Залишки стовбура все ще лежали біля ґанку, на перший погляд, метрів зо три заввишки, з рівним зрізом, що надавало цьому залишку вигляд колони.
— … вирішили, що приїде Мітч і скаже, скільки треба залишити, — говорив Ред чоловікові з пилкою.
— Та не захоче він нічого залишати. Навряд чи він буде витягати коріння з землі, залишиться надто велика дірка, — відповідав йому той.
— Думаєш, він привезе машину для подрібнення пеньків?
— Було б непогано.
Еббі гукнула:
— Привіт усім!
Хлопці повернулися.
— Привіт, Еббі, — сказав Ред, — привіт, Дейне.
— Привіт, — беземоційно відповів Дейн.
Еббі завжди вважала, що ім’я Реда не пасує до його зовнішності. Він мав би бути рудим і повненьким, з рожевою шкірою і ластовинням. А натомість він був чорно-білий, високий і худий настільки, що у нього стирчав кадик і кістки на зап’ястях (наче ручки шухляди). Сьогодні на ньому була футболка — більше дірок, ніж тканини — та штани хакі з брудними колінами. Його можна було прийняти за одного з робочих.
— Знайомтеся, це Ерл і Лендіс, — сказав Ред. — Це вони повалили дерево. ― Хлопці, не посміхаючись, кивнули, а Ворд лише підняв руку.
— Удвох повалили? — запитала Еббі.
— Ні, нам Ред допомагав, — сказав Ерл.
— Я лише підтримував, — сказав їй Ред. — Ніхто, крім Ерла та Лендіса, не знає, як разом із деревом не повалити все інше.
— Уклали, наче дитину у люльку, — задоволено сказав Лендіс.
Еббі глянула угору на навіс із листя над ними. Дерев залишилося багато і не помітно, що стало менше затінку, але все одно цього зрубаного дерева було дуже шкода. Його колоди виглядали цілком здоровими, а у повітрі пахло соком дерева, сильно і різко, як свіжою кров’ю.