Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 122

— Чому ти постійно крутишся біля мене?

Еббі могла назвати безліч нормальних причин. Наприклад, сказати, що він такий нещасний, а вона може змінити його життя на краще. Але вона відповіла:

— Бо у тебе мила ямка між носом і верхньою губою.

— Що? — здивовано спитав він.

— Бо твоє скуйовджене волосся робить тебе схожим на божевільного.

— Я не розумію, про що ти, — відступив Дейн.

— Тобі і не потрібно розуміти, — відповіла Еббі і, що було на неї зовсім несхоже, підійшла ближче й уважно подивилася йому в очі. Судячи з виразу обличчя, він їй повірив. Після того випадку їх усі почали вважати парою, хоча її подруги були здивовані. Вона нічого їм не пояснювала. Певною мірою вона сама стала, як Дейн, настороженою і закритою. Еббі почала помічати, які нудні у неї друзі. Досі метою її життя був чоловік, четверо дітей і гарний будинок з подвір’ям, але зараз вона сприймала слова «побут» і «передмістя» презирливо, піднявши брови і опустивши куточки губ.

— Ходімо повечеряємо у «Клубі»? — пропонував хтось.

— Господи, «Клуб», як же це неймовірно цікаво, — відповідав Дейн.

Усі потім поверталися і дивилися на Еббі, але вона лише люб’язно всміхалася і продовжувала пити колу. Вона вважала, що вона одна розуміла Дейна, і знала, що він не такий поганий, яким здається.

Іноді їй здавалося, що саме його погані риси її і приваблювали. Не те щоб він був справді поганим хлопцем, але було у ньому щось ризикове, бунтарське і порочне. Після того як його звільнили, він виніс з роботи двадцять чотири коробки скоб, усього 57 600 штук, підрахував він потім. Його радість, з якою він про це розповів, викликала в Еббі посмішку. Найцікавіше те, що на роботі у Дейна не було самого степлера! А одного разу він поїхав у район, де жила його мати, разом із другом на прізвисько Кінь. Разом вони серед ночі перемотали скотчем усі двері. Подібна авантюра викликала в Еббі приступ реготу.

— Але навіщо? — запитувала вона, але він нічого не пояснював. Єдиний раз він сказав слово «мама» і тепер, можливо, шкодував про це.

Він пив, і хоч як це не було огидно, але надавало йому якоїсь незграбної хуліганської чарівності і, навпаки, подобалось Еббі. Його можна було впізнати за півкварталу — за його ходою, руками, запханими до кишень, довгим волоссям, що закривало обличчя, за спиною у вигляді букви «С». Не лише бідні люди викликали співчуття! Певною мірою він жив так тяжко, як і негритянські діти, яких Еббі навчала цього літа. Його печаль вражала Еббі у самісіньке серце.

Вона подивилася на його профіль, частину щоки, що виглядала з-під окулярів, і всміхнулася, хоч він цього і не помітив.

— Отже, до чого це я розповідав, — сказав Дейн і підняв руку, показуючи напрямок свого повороту, — про свого двоюрідного брата.

— Так, саме це, — підтвердила Еббі.

— Його звати Джордж, — сказав Дейн, — я живу у нього.

— А я його знаю?

— Ні, він старший, у нього кар’єра і таке інше. На наступні вихідні він їде зі своєю дівчиною до Бостону.

Машина круто повернула на вулицю Боутон, Еббі встигла вхопити сумку, перш ніж вона впала.