Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 120

— Схоже, ти ще не прокинувся, — сказала йому Еббі.

Насправді він завжди мав такий вигляд. Очі постійно примружені, навіть не видно, якого вони кольору, довге світле волосся закривало майже все обличчя.

— Краще б я спав, — відповів Дейн, — менше всього на світі я хотів би прокинутися у неділю від будильника.

— Дуже мило з твого боку, що ти на це погодився.

— Не так і мило, просто мені потрібні гроші, — сказав він.

— То вони тобі платять?

— А ти думаєш, я прокинувся так рано за покликом серця?

Насправді хлопець просто хотів мати брутальний вигляд. Вони з Редом давно дружили, й Еббі знала, що Дейну приємно йому допомогти. Хоча про гроші це була правда ― кілька тижнів тому його звільнили з роботи. Хоча сім’я у Дейна багата, принаймні, багатша, ніж у Еббі, останнім часом він водив її у недорогі місця. Вони їли гамбургери у місцях, де подають їжу в автомобілі, або дивилися кіно у друзів, точніше у друзів їхніх батьків. Дейну подобалося все, але особливо — вестерни або низькоякісні фільми жахів, з яких він сміявся. Еббі не любила так проводити час, адже у кіно не поговориш. Може, запропонувати самій за себе заплатити? Але ті гроші, які вона заробляла, були її надбавкою до стипендії, та й Дейн може образитися. Він запальний, вона це вже зрозуміла.

Вони виїхали з району Гемпден. Тут будинки стояли далеко один від одного, газони були більші і зеленіші.

— Я тобі казав, що батько дав мені копняка? — спитав Дейн.

— Копняка?

— Випхав з дому.

— Нічого собі!

— Так, я зараз живу у свого двоюрідного брата, у квартирі на вулиці Сент-Пол.

Він не часто розповідав про своє життя. Еббі завмерла. По радіо заграла пісня «Good Golly, Miss Molly» і грубуватий тягучий голос Дейна було не відрізнити від Літл Річарда.

— Якщо чесно, мені треба було звідти валити, — продовжив Дейн, — ми з батьком останнім часом дуже часто сварилися.

— Через що?

Дейн одягнув сонячні окуляри. Тепер Еббі взагалі не бачила його очей.

— Що ж, — сказала вона, — інколи так буває у родинах.

Знову порушити тишу вона наважилася лише під час зупинки перед світлофором на проспекті Роланд.

— То у чому саме ти допомагатимеш? — запитала вона.

— Розпилюватиму дерево.

— Дерево?

— Так, учора певні хлопці з фірми містера Вітшенка зрубали дерево, а ми сьогодні розпилимо його. Він хоче, щоб подвір’я було гарним на церемонії.

— Дивно, церемонія ж буде у церкві, а прийом гостей у центрі.

— Може і так, але фотограф приїде до них додому.

— А-а… — протягнула Еббі, хоча насправді так нічого і не зрозуміла.

— Містер Вітшенк уже все розпланував і розповів нам. Ох і балакучий цей старий, жах! Заговорить до смерті будь-кого. Тож він хоче зробити два фото Меррік. Перше має бути на нижніх сходах: Меррік стоїть у весільній сукні, а дружки колом позаду неї. Друге фото на доріжці: Меррік з весільним букетом, дружки у V-подібній формі стоять за нею. А фотографи стоятимуть аж на вулиці і зніматимуть не лише наречену, а й увесь будинок. Тому йому і стало на заваді це тюльпанове дерево.

— Виходить, він зрубав дерево заради однієї фотографії?