Читать «Тирамісу з полуницями» онлайн - страница 143

— Ну, от ми й зібралися. Рушаймо, — мовила пані Юлія.

— Я б хотіла, щоб ця виставка вас надихнула. Бо чомусь досі не бачу результатів цьогорічної праці. Наразі я отримала лише одну течку з фотографіями. Спасибі, Інес, — сказала вона.

Інес спаленіла, здається, вона боялася здатися зубрилкою-відмінницею. Лінка подумала, що зараз їй тут улаштують суд Лінча, та, на щастя, усі вже заходили на виставку.

— Вас би мало це надихнути, бо фотографії зробила досить молода дівчина... Вирішила створити портрети із життя своєї бабусі. Від моменту, коли вона це постановила, аж до її смерті.

— Суперова тема на День захисту дітей, — прокоментував хтось, а решта засміялася.

Пані Юлія ніколи не полемізувала. Продовжувала говорити те, що збиралася сказати.

— Минуло п'ять років, отож ця виставка показує п'ять останніх років із бабусиного життя.

Лінка придивлялася до фотографій. Вони вражали. Усі. І ті, що показували повсякденне життя старої жінки, її їжу, звичайні дії, помешкання. І пізніші, уже перед смертю.

Лінка найдовше стояла біля двох знімків. На першому старенька усміхалася, мабуть, тому, що на блюдечку перед нею лежало велике тістечко із кремом. Бабуся гордо демонструвала його всім. Зморщечки на її обличчі посміхалися невидимому фотографові, онуці. «День Бабусі», виднів підпис під фото. Другий знімок був не таким оптимістичним. Старенька лежала у ванні. Піна приховувала інтимні частини, виступала тільки голова й схудлі кінцівки. Бабуся заплющила очі, тому важко було здогадатися про її настрій, але вуста різко виділялися на обличчі, а їх кутики опускалися вниз у сумному виразі. Ліворуч у кадрі виднів інвалідний візок. То була остання фотографія з виставки. Підпис: «За два дні до».

Лінка здригнулася. «Ось воно як, — подумала. — Людина приходить лише на мить... Згодом тіло перестає нас слухатися. І що далі?» Цього вона не уявляла, зате знала одне: завдяки цим фотографіям старенька продовжує існувати, бодай трохи. Для того й існує фотографія. Щоб зупинити проминання.

— Знаєш, що? — сказала Зуза. — Люди переймаються такою фігнею, то хтось затовстий, то хлопець покинув, але ось це... цього не уникнеш, га?

— Ну... Усі старі й хворі люди худнуть, — відповіла Лійка. — Може, замолоду вони теж уважали, що мають якісь зайві кілограми... А потім усе це однаково стає неважливим.

— Ага. Загалом невесела ця виставка.

— Ну, але ж вона є? Ця бабуся. Тобто, якби не її онука, старенька не жила б у пам'яті.

— Так... Саме це й прекрасно.

Тепер, після виставки, їм здавалося трохи недоречним іти до МакДональдза. Ну, але пішли з усіма. А що добиралися пішки понад півгодини, то Лінка навіть зголодніла. Не кажучи вже про Зузу, яка завжди мала вовчий апетит і вже почала вголос роздумувати, що там замовити.

— Я люблю «Селянський з беконом», бо до нього додається такий смачненький соус... якась гірчичка, хроник, мням. Помідорчик і м'якенька булка. І картопелька, найкраще велика. М-м-м, супер, — Зуза торохтіла, як завжди. Лінка більше мовчала, перед очима весь час були фотографії з виставки.