Я досі не ходжу до школи. Та цього разу переконала батька піти туди й пояснити, що я хвора. Я сказала йому й Аліції, що почуваюся погано, що це, мабуть, грип, і вони дозволили мені залишитися вдома, тож я наразі насолоджуюся безкарністю. Але що буде далі — не уявляю. У мене купа пропусків, про які ніхто не знає, море незадовільних оцінок, про які вони теж не знають. Мати... Ну, що ж, я лише й знаю, що вона жива, бо батько про всяк випадок дзвонить. Навіть пішов з нею побалакати, але вона не впустила його додому. А моя найбільша проблема в тому, що я блюю. Примушую себе блювати, бо тепер, доки хворію, Аліція мене годує. Приносить їжу й дивиться, чи я з'їла. Я їм, а тоді зачиняюся в кімнаті, вмикаю музику на повну котушку й блюю до унітазу. У мене власна ванна, тож можна не хвилюватися, ніхто нічого не помітить. А якщо й помітять, скажу, що це все через грип.
Я відчуваю панічний страх, що знову погладшаю, і всі мої зусилля підуть намарне. Я важу сорок сім кілограмів. Забагато, мені вдалося скинути тільки кілограм, дуже переживаю, що вага стоїть на місці. Певне, через весь цей бульйон та іншу їжу, яку доводиться їсти. Я думаю, скільки із цього встигає засвоїтися, перш ніж я виблюю. Бо найгірше тоді, коли я поїм, а Аліція продовжує в мене сидіти, що й розважає мене розмовами тоді, як я тільки й думаю, скільки калорій залишиться: десять відсотків, чи двадцять?.. Не знаю, як воно насправді, ніде не можу знайти інформації.
Марцін відтоді більше не озивався. Літа теж. Ганка досі в лікарні. Я в неї була, ми трохи побалакали, але я нічого їй не розповіла ані про травневі свята, ані про матір. У неї свої проблеми, не хочу її засмучувати. Тому принесла їй тільки кілька дурних журнальчиків про моду й ми трохи побазікали про лікарів. Ганка боїться, що її оперуватимуть, але це ще достеменно не відомо. Я їй страшенно співчуваю. Якби то мене мали різати, я б здуріла від страху.
Ага, і ще одне. Нині День захисту дітей. У мене він дуже сумний. Батько дав мені сотню, але я сподівалася, що мама бодай подзвонить... Усе-таки я її дитина, хіба ні? А дулі! Телефон мовчить. Ну, що ж...
Лінка майже бігла до школи. Нині не можна було запізнюватися! З нагоди Дня дітей вони йшли на якусь фотовиставку. А тоді до МакДональдза. Гм, трохи дивна програма, як на другий клас ліцею, але це, мабуть, через кошти. На це виділили гроші з фонду школи. На кращий заклад, певне, забракло. Лінка пробігла майже всю дорогу, і вже здалеку побачила, що на неї чекають.
— Сорі, у мене була виходофобія. — Хтось захихотів. — Що таке? — обурилася Лінка. — З вами такого не буває? Коли вже треба виходити, а вас наче якась невидима сила тримає на дивані?
Азор і його компанія реготалися до знемоги. Та Лінка цим більше не переймалася. Після того, як вони із Зузою проігнорували «Репотеку» й відкрили власний блог, частина класу взагалі до них не озивалася. Лінка знизала плечима й зупинилася біля Зузи.
