Читать «Сторожова застава» онлайн - страница 94

— Так, це було б прегарно.

— Тоді не сушіть собі голови, — усміхнувся Олешко. — Я оце коли повертався, то все продумав.

— Ну-ну... — підбадьорливо прогудів Муровець.

— У нас у порубі сидить Андак, — почав Попович і додав на той випадок, коли хтось забув про це: — Син половецького хана Курнича. То він має якось дізнатися, ніби ми, щоб перехопити половців, з Римова вирушаємо на Лукомль чи ще кудись. А як дізнається, то треба помогти йому із втечею.

Добриня пошкрябав пальцем свого вуса.

— Щось дуже просто у тебе виходить, — з сумнівом сказав він. Хоча й видно було, що тисяцькому ця думка припала до вподоби. — Але хто зможе натякнути? Хто допоможе втекти?

— Ну, це не так уже й важко, — повільно відказав Ілля Муровець. — Гадаю, що у нас такий знайдеться.

— Це хто ж такий, цікаво знати? — поцікавився дід Овсій.

— Та ви, діду. Хто ж іще.

— Що-о? — обурено підхопився дід Овсій. — Та ти хоч трохи тямиш, про що варнякаєш? Та звірота у мене всіх винищила, а я — допомагатиму? Ну, Ільку, цього я від тебе не чекав...

— Не сердьтеся, діду, — примирливо забубонів Муровець, ховаючи посмішку у вусах. — Коли на те пішло, то я сам би з радістю взявся за цю справу. Але мене кожна собака впізнає, не те, що полинець. Тож лишаєтеся тільки ви з Олешком, бо прилучати до цього діла зайвих людей не варто.

— Олешка теж знають, — втрутився Добриня.

— Подумаєш! — презирливо пирхнув Попович. — Я бороду причеплю.

Дід Овсій зневажливо махнув у його бік рукою.

— Він причепить... Мовчав би вже, патякало!

— Ну, то як? — запитав Добриня. — Виходу, Овсію, нема.

— Та вже бачу, — пробурчав дід Овсій. — Добре, кажіть, що маю робити.

Втеча Андака

Андакові здавалося, ніби він сидить у порубі вже цілу вічність. Перші дні син половецького хана Курнича кидався, мов розлючений звір у клітці.

Пекло йому не те, що він зазнав поразки біля Портяної. Бо не перемоги жадали від нього половецькі хани. Римів був найкоротшим шляхом до Переяслава. І Андак мав дізнатися, чи є в ньому сторожова застава русичів, і скільки дружинників вона налічує.

І не за втечу картав себе син половецького хана. Втікати йому не первина. Картав за те, що під час цієї втечі кляті русичі ошукали його, як малу дитину. Ну, хто ж знав, що скрадатимуться по його слідах цілу ніч? Раніше такого не бувало. Лише відбивали напад, та й потому. Бо ж пішим військом сильні русичі. О, то справжня скеля — піше руське військо! А кінні — не дуже. Малувато кінного війська у них. Чи не тому, що шкодують своїх коней, значно дужчих, ніж половецькі, але набагато й повільніших. Бо звикли рало за собою тягати, а не вершника носити.

Тож і дав тоді Андак наказ на відпочинок. А русичі, бач, налетіли удосвіта, мов коршуни на сонних курчат. І не на своїх, а здебільшого на щойно захоплених кониках. На його ж, Андака, конях! Очевидно, Змій наддав їм сили і нахабства.

Та коли згадував світлий Андак, як полонили його самого, — зубами ладен був скреготати від злості та сорому. Вважав себе майже рівним богатиреві Рутені. А тут якийсь молодесенький русич, майже хлопчисько, зневажливо свиснув у бік Андака, послав у нього стрілу і помчав за втікачами. Андак почав завертати коня, щоб перехопити нахабу, проте не встиг. На нього вихором налетів Попович, той самий, котрий здолав непереможного Рутеню. Покотився світлий Андак мішком по землі і мусив здатися, бо піший половець супроти кінного русича не встоїть.