Читать «Сторожова застава» онлайн - страница 93

— А потім, коли побачить, що людина налякалася, відпускає її... А може, не відпускає?

— Все може бути, — повторив дід.

Вітько замовк. За хвилину озвався знову:

— Діду, а де Велес живе взимку?

— Звісно, не під кригою. До лісу він іде. Там є такі місця, куди зроду не ступала людська нога.

— А чому не до Римова? Чому ви його не берете до себе?

Дідове зітхання було схоже на стогін.

— Не можна. Треба, щоб його боялися. А бояться того, кого не бачать. Все, Мирку, годі про це...

Вітьковій появі тітка Миланка зраділа неймовірно. Навіть просльозилася з радощів. Все ж поцікавилася:

— А чому ти сам повернувся? Де ж інші?

— Нежить у нього, сусідко, — поспішив втрутитися дід Овсій. — От його Олешко назад і відіслав. Бо ще, чого доброго, всі поганці розбіжаться, коли заходиться чхати.

І справді, у Вітька трохи крутило в носі. Проте не настільки, щоб від його чхання половці дали драла.

— Вареників хочеться, — сказав Вітько і хитро зиркнув на діда Овсія. — З сиром. Так зголоднів, що, здається, цілу макітру з'їв би.

— Вареники — це сила, — підтримав хлопця дід Овсій. — Я теж не відмовився б від макітерки.

— Будуть вам вареники, — пообіцяла тітка Миланка і поквапцем подалася до багаття.

Зраділа Вітькові і Росанка, хоч і не так, як її мати. В синіх Росанчиних очах зачаїлася тривога. Схоже, вона чекала не лише свого брата.

Олешко прибув на четвертий день. Зачувши кінський тупіт, Росанка жбурнула шитво і кинулася до дверей. Проте у дворі вдала, ніби квапиться у своїх справах і Олешка побачила зовсім випадково.

— О, — здивовано сказала вона. — З'явився, не забарився... — Мамо, тут до Мирка друзі приїхали!

— То клич до столу! — привітно відгукнулася тітка Миланка.

Попович, укритий пилюкою з голови до ніг, притримав коня.

— Чом це вони такі лагідні? — насторожено поцікавився він у Вітька. — Мабуть, хочуть дати чосу за те, що Оверко гнався за тобою? Та хто ж його знав, що він здатен на таке?

— Не бійся, вони нічого не знають, — заспокоїв його Вітько. — Дід Овсій велів нічого нікому не розповідати.

— Ну, тоді інша справа, — повеселішав Олешко і зіскочив з коня. — А за Жилу, Мирку, ми їм добряче відімстили. Більше трьох десятків половців наклали головою.

Проте пообідати Олешкові так і не вдалося. Вулицею вже тупотів гінець з наказом негайно прибути на Городище.

— Ну, розказуй, що виїздив, — поцікавився Добриня, щойно Олешко зіскочив з коня. Поруч з тисяцьким сиділи Ілля Муровець та дід Овсій. Перед ними стояв кошик з черешнями — єдине дідове багатство.

— Майже нічого, — відказав Олешко і теж сів до столу. — Хіба що половців у степу, як тої сарани. Але зачаїлися, наче куріпки напровесні...

Добриня полегшено зітхнув.

— Отже, ще нікуди не пішли, — сказав він. — Це добре.

— Добре то воно, звісно, добре, — згодився і дід Овсій. — Та час уже думати і про те, як їх спрямувати туди, куди нам вигідно.

— А куди нам вигідно? — поцікавився Олешко.

— Було б непогано, якби сюдою пішли, — відказав дід Овсій і глянув на Муровця з Добринею. Ілля Муровець на знак згоди хитнув головою, а Добриня мрійливо додав: