Читать «Сторожова застава» онлайн - страница 105

Зненацька хтось обережно взяв його на руки і поніс крізь сутінь під сліпуче сонце. Вітько міцно зажмурив повіки. А коли знову розплющив очі, то радісний вигук вихопився з його грудей: він був на руках Поповича.

— Олешку... — прошепотів він. І тут хлопця надовго обступила суцільна пітьма.

А потім навпроти Вітька усівся козак Мамай. Він тихо перебирав струни своєї бандури і дивився кудись удалеч сумовито-задумливими очима. Мамай чимось був схожий на Іллю Муровця, який зняв шолома і навіщось підкоротив вуса. Зненацька козак почав зменшуватися у розмірах. І зменшувався доти, аж доки став картиною на білій стіні.

— Де я?.. — прошепотів Вітько і з зусиллям повернув голову вбік. Тієї ж миті до нього долетів чийсь бадьорий голос:

— От бачите! Він очуняв. О, ви навіть не уявляєте, скільки цей герой ще принесе шкоди сусідським садкам!

А потім над Вітьком схилилася мама. Його мама, та, яку він востаннє бачив майже місяць тому! Мамині очі були червоні від сліз, проте на змарнілому обличчі світилася радість. Збоку від мами усміхався Костянтин Петрович. У руках він тримав Вітьків шолом і розсічену кольчугу. Костянтин Петрович хотів щось сказати, проте його відсторонив лікар з пишними вусами кольору стиглої пшениці. В його руках був шприц.

— Де це тебе, друже мій, стільки носило? — поцікавився він і порскнув рідиною з шприца. — В цирку виступав, чи бився з псами-лицарями?

— З половцями, — механічно відповів Вітько, не відводячи наляканого погляду з гострого шприца.

— Он як, — відказав лікар і весело поворушив пшеничними вусами. — То ти, друже мій, надзвичайно хоробра людина. І для тебе мати справу зі шприцом — це раз плюнути. Ану, повертайся спиною, козаче!

Вітько з жахом заплющив очі.

Через десять днів Вітько вийшов з лікарні й одразу ж захотів податися на Городище. Супроводжували його члени історичного гуртка — Колько Горобчик, Ігор Мороз, Вонько Федоренко. І, звичайно, Костянтин Петрович. Ганнусі ще не було, вона обіцяла приїхати пізніше.

Хлопці йшли поруч з Вітьком і нічого не розуміли. Начебто підмінили їхнього товариша. Такий хвалько був, а тут на тобі — слова зайвого не вимовить!

— Слухай, Вітю, то ти хоч розкажеш нам, що з тобою трапилось? — уже чи не вдесяте запитував Горобчик.

— Потім, — коротко відказував Вітько. — Потім розкажу.

— А чого ти йдеш одразу ж на Городище? — не відступав Колько — Навіщо воно тобі?

— Хотів би дещо довідатись.

Від сонця і свіжого повітря у Вітька трохи паморочилося в голові. Тож він і не заперечував, коли Костянтин Петрович обережно взяв його під руку. Дочекавшись, поки хлопці відійшли трохи вперед, Костянтин Петрович стиха сказав:

— З того, що ти розповідав, я дещо втямив. Одне лиш не зрозуміло: чому ти мене назвав Олешком?

— Коли?

— Коли я виносив тебе з печери.

Вітько пригадав. І уважно подивився на Костянтина Петровича. Атож, він таки був схожий на його старшого товариша Олешка Поповича. Не зовсім, звісно, бо ж волосся мав чорне, а не русяве. І ніс не такий. І очі. У Олешка, здається, були зеленкуваті, а в Костянтина Петровича — сірі. Проте в устах і в самому обличчі щось було в них однакове. І ця вічна смішинка в примружених очах. І нетерпляче пересмикування плечем, коли доводилося з кимось не погоджуватися...