Читать «Сторожова застава» онлайн - страница 104

Половці на мить хитнулися. Все ж вистояли і за хвилину зі ще більшим завзяттям посунули вперед. Але сунули недовго, бо наразі з того боку, де бився Муровець, почулися нажахані вигуки.

Вітько озирнувся.

Муровець вже не тримав довбню в руках. Замість неї він крутив над головою половцем у пишній ханській одежі. Хан несамовито верещав, а половці відступали від Муровця, не здіймаючи ні шабель, ні стріл — кожен з них боявся вцілити в свого хана.

Задивившись на це, Вітько ледь не проґавив тої миті, коли з шалу битви вихопився один половець і з пронизливим виттям, покотив на хлопця.

Це був Смоква, той самий половець, що переслідував Вітька до Змієвої нори. Вітько пустив у нього стрілу, проте половець різко нагнувся і стріла тільки ковзнула по його шоломі.

Смоква налетів, мов вихор. Все ж Вітькові вдалося відбити перший удар. Вдруге не зміг, бо рука затерпла від дужого удару. А тоді розлетівся щит, не витримали кільця кольчуги — і щось гостре впилося у Вітькове плече.

В очах потемніло. Встиг лише помітити, як збоку налетів Лидько і навідмаш рубонув по незахищеній половецькій шиї.

— Олешку, Мирка поранено! — зойкнула Росанка.

Олешко рвучко озирнувся і це ледь не коштувало йому життя. Все ж відбив удар і гукнув:

— До нори його! Чуєш, Лидьку, до Змієвої нори!

Лидько підхопив ослабле тіло товариша і помчав з ним в обхід половецького війська, — туди, де за кількасот кроків мала бути Змієва нора.

— Та Змія випусти! — гукав услід Попович. — Змія, кажу, випусти!

Кілька половців, що кинулися Лидькові навперейми, нерішуче зупинилися.

Лидько переніс тіло товариша до купи каміння, яким на всяк випадок було прикрите місце колишньої нори.

Напружившись, відкотив убік одну брилу, другу... Утворився невеликий виямок.

— Лізь сюди, — звелів Лидько, важко відсапуючись. — І завмри. Якщо зостанемось живі, повернемося по тебе. А ні...

Вітько востаннє кинув погляд туди, де над римівським урвищем височіло Городище.

— Лидьку! — зненацька вихопилося у нього. — Поглянь, наші йдуть!

Лидько озирнувся. І справді, від Римова линуло чимале військо. Передні були вже біля Портяної, а на узгір'ї й за ним усе ще здіймалася густа курява.

Попереду, розмахуючи мечем, летів вершник у червоному плащі. Його поли здіймалися на вітрі, мов крила розгніваного птаха.

— Князь Володимир! — радісно заволав Лидько. — Тепер живемо! — І став поспіхом підштовхувати Вітька до виямку. — Лізь, Мирку, і швидше! Бо ще копитами затопчуть...

Вітько з останніх сил поповз між камінням. Головою прихилився до того місця, де виднілася темна пляма.

І тут свідомість полишила його...

Повернення

Ніби крізь сон до нього долинув якийсь невиразний звук. Спочатку Вітько подумав, що то реве десь за Римовим розгніваний тур. Проте невдовзі звук став іншим — густий, рокітливий. На таке не був спроможен навіть найдужчий з турів.

«Схоже на вертоліт, — кволо спливла у Вітьковій голові думка. — Проте звідкіля йому взятися в Римові?»

А тоді йому за комір посипалася волога земля. І що більше вона осипалася, то виразніший і ближчий ставав вертолітний гуркіт. Вітько з зусиллям викинув перед собою здорову руку, відгріб убік жменьку землі. Попереду засіріло. Він гребнув ще раз — і звідкілясь до нього прилинув промінець іншого світла...