Читать «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей» онлайн - страница 9

– Ну що, почалося?

– Та де там! До ранку побачимо!

– І що, будуть розганяти?!

І раптом: «Атака! Атака!» – юрбу хилитнуло.

– Займаємо оборону! – хвацько і досить впевнено командує Тягнибок.

Народ біжить сходами нагору. Стає стіною з боку Трьохсвятительської. І не бояться ж! Але нічого страшного не відбувається. Проста ротація ВВешників. Пара взводів заходить до службового входу. Хлопці нормальні. Посміхаються. До них відразу підбігає передовий «загін примирення» – бабусі та тітоньки у вишиванках, дівчата у віночках. Завивають: «Синочки, ви ж наші! Невже ви народ будете бити?». Дівчата: «Хлопці, ви що, проти народу?» – «Та ніхто не буде вас бити!» – суплять брови.

Бійцям простягають воду, цукерки, чай. Ті відмовляються.

Напруга спадає. Знову Вакарчук у динаміках, знову фольклористи танцюють гопака, знову товариство «Просвіта» декламує Шевченка. Всі з полегшенням посміхаються і кивають одне одному головами: «Але ж при слові „атака“ не розбіглися! А навпаки! Може, щось воно та й вийде?»

– Друже, – кажу я до Славка, – то постав Ореста Лютого?

– Що ставити? – він у ноутбуці відкриває флешку.

«Вставай, країно рідная!»

За мить у динаміках звучить МОЯ пісня.

«Провокація!! Провокація!!! – істерично кричить у мікрофон Женя Нищук, зачувши перші акорди знаменитої радянської мелодії. За його криками ніхто вже не розбирає слів. – Вимкніть радянські пісні! Не піддавайтесь на провокацію!!!»

«Якого хєра?» – забігає до машини якийсь незнайомий чувак у майці з цитатою Покальчука «Вчіть, блядь, українську мову!».

Славко ніяково знизує плечима.

– Це українізований варіант радянської пропагандистської пісні, – намагаюся я пояснити ситуацію.

– На хуй! На хуй! – кричить чувак, хапаючись за голову. – Ставь, блядь, Вакарчука на хуй, ілі «лєнта за лєнтою»! К єбєням ці експерименти!

– Хто це? – питаю у Славка, коли чувак відбігає геть.

– Якийсь організатор чи то від «Свободи», чи від «Батьківщини», хєр його знає. Бардак повний! Але, як бачиш, народ не готовий таке слухати.

– Та бачу.

До ранку ми тоді достояли. Люду більше не стало. Кілька разів була загроза штурму, народ гуртувався, але штурму не було. Десь о сьомій, коли вже сонечко гарно піднялося з-за даху Національної філармонії, я поїхав додому. Розбудив Андрійка, нагодував його сніданком і відвіз до дитячого садочка. І тільки із вранішніх новин довідався, що десь близько восьмої таки стався штурм. Хлопці зі «Свободи» були на вістрі атаки й навіть розпилювали сльозогінний газ. Декількох заарештували. Сходи зачистили.

– І що тепер? – зловтішно всміхається дружина, спостерігаючи, як я повільно і зосереджено ціджу недопите дитяче какао, вслухаючись у вранішні новини на 5-му каналі.