Читать «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей» онлайн - страница 8

«А може, вона права? – думаю я собі, згадуючи, яким оскаженілим поглядом проводжала мене дружина. – Може, ну його на хрін, розвернутися на мосту Патона і додому? Ну хіба без мене не розберуться? І що я там забув? Народ потусується, погомонить. Митці поспівають-потанцюють-почитають вірші. Тягнибок утне радикальну промову. Може, хтось оголосить голодування. Політики отримають свої дивіденди. Народ випустить пару…

Ось і розворот на мосту Патона. Вирішуй, друже, у тебе є мить! Е-е-е-ех! Проїхав! А все могло б статися інакше. Як часом багато залежить від однієї тільки миті.»

За п’ять хвилин уже паркуюся біля філармонії. Народу перед Українським домом досить багато.

– Привіт, друже! – прямо за мною стає машина «Останньої барикади», з якої виходить Славко Пономарьов, координатор усіх проектів цієї мистецької агенції.

– Привіт. Щось треба?

– Хлопці оголосили голодування. Води просять.

– То поїхали на Поділ. Там «Фуршет» цілодобово.

Славко віддає наказ підігнати свою автівку під сходи Українського дому, а сам сідає до мене. Дорогою розповідає, що ось-ось мають підвезти звукове обладнання.

– Все дуже серйозно. Ти б бачив, скільки беркутні зібралося біля службового входу й на Трьохсвятительській. Головне – ніч протриматися, а зранку люди підтягнуться.

– Слухай, у мене є новий проект музичний – Орест Лютий, може, чув? Невже не чув? Ну це такі українізовані зразки російської попси, шансону, пропагандистських пісень. Ми зараз альбом готуємо… У мене з собою на флешці є кілька. Може, поставимо?

Коли ми повертаємося з водою, апаратура вже працює на повну. «Я не здамся без бою…» – співав Вакарчук.

Женя Нищук – незмінний голос Майдану з 2004 року – закликав усіх зберігати спокій і час від часу надавав комусь слово.

Все, зрештою, було як і звичайно. Хтось надривним голосом читав Шевченка і Стуса, хтось намагався заспівати «Червону калину» й гімн України. Інколи слово брали політики і готували народ до «рішучих» дій. Нарешті з’явився Тягнибок із командою, і стало веселіше. «Слава Україні! Героям Слава! Слава Нації! Смерть ворогам!» Це все, безперечно, згуртовувало і надихало, але плану не було. «Що робити?» – питав народ. «Стоїмо до ранку!»

З’явилися розкладачки для голодувальників, підтягнулися фольклористи з бандурами та сопілками, і ось уже танцюють гопака на сходах, якісь бабусі роздають обереги, сивовусі інтелігенти-аграрії зі стійким запахом часнику з рота та мохнатими бровами пророче повчають молодь, юрмляться якісь жевжики з камерами – фільмують та фіксують. «Геть СБУшників!» Нагорі ходить поважний Кличко з охороною. Сергій Власенко – адвокат Тимошенко – весь час комусь телефонує. Народні депутати, громадські діячі, журналісти, видавці, письменники, мистецтвознавці, – словом, творча інтелігенція. Довкруж купа знайомих облич. Ось художники напідпитку: