Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 77

Кобзаря та Данька підвели до товстого мурзи, який сидів у тіні відкритого шатра й ліниво відганяв комашню, що роїлася навколо його спітнілого обличчя.

Мурза й кобзар про щось поговорили по-татарськи, потім кобзар витягнув з невеличкого капшука біля пояса дві монети й віддав мурзі. Той махнув рукою вершникам, даючи дозвіл на проїзд.

Але не встигли кобзар з поводирем відійти й півмилі від сторожі, як почули за спиною кінський тупіт і якісь вигуки. Данько озирнувся й побачив, що за ними несуться галопом четверо вершників. Хлопець здогадався, що це були стражники, які щойно зустрічали їх біля застави. Попереду скакав товстий мурза.

Кобзар зупинився. У Данька з’явилося нестримне бажання дременути подалі, але Будник заспокійливо поклав йому руку на плече. Вершники під’їхати до них і зіскочили з коней. Мурза щось ввічливо сказав кобзарю. Той посміхнувся й витягнув з чохла інструмент. Вони зійшли зі шляху й сіли під високим платаном. Будник заграв якусь повільну мелодію і заспівав. Співав він по-татарськи. Стражники мовчки слухали, підперши долонями суворі обличчя, і навіть в очах товстого мурзи з’явився якійсь тужливий вираз. Коли Будник закінчив співати, стражники чемно подякували кобзареві, а товстий мурза сунув Данькові срібну монетку в долоню. Вершники скочили на коней і зникли серед клубів пилу.

— Не бійся, Даньку, — немовби відчуваючи хвилювання хлопця, промовив кобзар, — з давніх часів повелося, що кобзарі можуть вільно до Криму подорожувати, і ніхто не сміє їх зачепити. Хоч на Прикордонні війна ніколи не припинялася, але й у неї свої закони є. Ординці теж своє уявлення про військову честь мають, а колись вони вірно Великому князю литовському служили й Україну не зачіпали. Потім завоював Крим турецький султан, і з того часу почалася війна. Скільки горя вона принесла… І скільки ще продовжиться?

Через декілька днів Данько вперше побачив море. Спочатку він вирішив, що це небо впало на землю. Потім подумав, що вони збилися зі свого шляху й опинилися в місці, про яке колись розповідав хлопцю отець Григорій, на краю землі. Кобзар вловив прохолодний, солоний вітер, який віяв з боку моря, і сказав:

— Ось і вийшли ми до моря. Воно зараз називається Чорним, а колись звалося Руським, бо панували над ним київські князі, дружинники яких на своїх великих човнах-байдаках вільно це море долали. Ну що, братику, пішли до нього — пилюку змиємо.

Данько спочатку зачаровано застиг на місці, а потім стрімголов побіг до піщаного берега. Кобзар, посміхаючись, пішов за ним.

Добігши до крайки води, до м’яких морських хвиль, Данько на хвилину застиг, утягуючи у груди дивне морське повітря, а потім забіг і з плюскотом шубовснувся у воду. Йому здалося, що він справді впав у небо і пливе просто поміж білими прохолодними хмарами.

Під вечір вони нарешті дісталися до великого караван-сараю. Той стояв обабіч дороги, оточений довгим муром, викладеним з саманних цеглин. З-за стіни час від часу чулося ревіння якоїсь худоби.