Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 76

Кобзар співав довго, але чумаки жадібно ловили кожне його слово, кожен звук, який злітав від струн.

Коли кобзар замовк, усі ще довго мовчали, немовби очікуючи, коли відлуння останньої мелодії повільно розчиниться у дзвінкому степовому повітрі.

Отаман Квач підійшов до Будника й низько йому вклонився.

— Дякуємо, пане кобзарю, від нашої чумацької громади. Прошу вас не гребувати нашою подякою та прийняти від нашого коша оцю торбу з харчами.

За цими словами чумацький отаман простягнув хлопцю чималу сумку.

— Дякуємо й вам, панове чумаки, — вклонився кобзар, — прощавайте й доброї вам дороги…

Валка, риплячи, вирушила далі, але довго ще чумаки оберталися назад і дивилися, як щезають за обрієм постаті кобзаря Будника та його малого супутника.

— Пане Буднику, а давно мандрівні співці нашими краями блукають? — запитав Данько. Він досі не міг забути пісні, які грав для чумаків кобзар.

— Давно, Даньку, дуже давно… Мо’ вони завжди цими степами блукали, хіба може називали їх інакше, — відповів Будник. — Скільки край наш існує, скільки народ наш живе, стільки й ходять містами-полями кобзарі, лірники, бандуристи-перебенді. Мій учитель, що мені своє мистецтво кобзарське передав, дуже старий був — далеко за сто років. Так він розповідав, що вчитель його вчителя ще славетному королю Данилу Галицькому співав. Тоді бандури трохи інші були і звалися гуслями, а співців, що разом із княжими воїнами в походах ходили та про ратні звитяги співали, прозивали гуслярами.

— А мене навчите, пане Буднику, на кобзі грати? — обережно запитав хлопець.

— А чом би й ні, — посміхнувся сліпий кобзар, — ось тільки твого батька відшукаємо.

Глава 3. Караван-сарай купця Рустама

Наступного дня Данько й кобзар Будник вийшли на широкий битий шлях.

— Ось ми на Гардовий, або ще як його називають, Королівський шлях вийшли. Тут років сімдесят тому король Ян Олбрайт ущент погромив турків та ординців — повідомив кобзар, — тепер ми ним підемо, аж доки не доберемося до караван-сараю цього Рустама.

Данько із повагою ступив на шлях, вибитий безліччю кінських копит, людських ніг та важких коліс. Уздовж дороги зеленіли сади та виноградники, а десь вдалечині синіли гори. Не встигли вони пройти й пару миль, як шлях почав оживати. Повз них проходили караванні валки, проносилися загони татарських і турецьких вершників, їхали у великих каретах, оточені озброєним почтом, посли з далеких країн.

— А скільки люду в тяжку неволю цим шляхом хижі людолови прогнали, — сумно промовив Будник, ніби продовжуючи думку Данька.

«Може й мого батька саме цим шляхом у неволю гнали,» — тяжко зітхнув хлопець.

На сліпого діда з хлопцем-поводирем ніхто не звертав уваги. Лише раз до них під’їхав роз’їзд татарських вершників, які охороняли заставу, що перекривала шлях до Криму.

Ніколи ще Данько не бачив так близько ординців. Вони вправно сиділи на конях, пильно оглядаючи перехожих. Кожен, хто проходив повз заставу, мусив пояснити їм, нащо їде до Кафи, і сплатити за прохід дрібну монетку.

Стражники були вдягнені у блискучі кольчуги, у руках тримали довгі списи, з кінців яких звисали сірі вовчі хвости, біля сідел у них висіли круглі щити, обтягнуті шкірами та оббиті мідними бляхами.