Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 55

Данькові ледь-ледь вдалося заспокоїти дихання. Він підняв голову, щоб роздивитися навкруги, у ту ж мить прямо перед його обличчям у землю вп’ялася довга стріла. Згори, зі стін башти, чулися крики. Данько, мов ужалений, підскочив і почав вибиратися з рову. Зі стіни гримнули постріли, вибиваючи під ногами цівки пилу й розкидаючи грудки землі. Ще дві стріли просвистіли поруч і вп’ялися перед хлопцем у вал.

Данько, петляючи, вибрався з рову і, мов заєць, що тікає від хортів, побіг степом до плавнів. Тим часом вже відкрилися замкові ворота, і кілька вершників поскакали до стіни, у якій був лаз.

Данько щосили біг, ні, скоріше, летів поміж степовими травами, попереду, немов останній порятунок, зеленіла стіна комишу. Зі стіни було добре видно, як стрімко біжить хлопець. Вітер розвивав його біляву чуприну й бив у обличчя. Четверо вершників намагалися відрізати йому шлях до річки. Була би замість дванадцятирічного хлопця доросла людина, то вполювати її було б досить легко на відкритому просторі, але дрібний Данько, останні події життя якого, здавалося, тільки й складалися з набування досвіду різноманітних гонитв, летів, мов блискавка.

Першому вершникові вдалося вирватися вперед, відрізавши хлопця від очеретяних плавнів, які були вже зовсім близько. Він закрутився на коні, намагаючись проштрикнути малого довгим списом, але Данько ухилився від списа і прокотився між копитами коня. Поки вершник розвертав скакуна, Данько підбіг до комишу і з розгону шубовснувся в нього, немов у річку.

Зелена стіна зімкнулася за ним. Данько хотів, але не міг відпочити, віддихатися. Слід було втекти якомога далі. Він продирався між зеленими високими стеблами до річки. Кілька разів його ноги по коліна провалювалися у воду, якісь болотяні птахи, тріпочучи крилами, вихоплювалися прямо перед ним.

Позаду чувся хрускіт комишу — вершники пустили коней у плавні і їхали туди, звідки випурхували в небо болотяні кулики і дрофи, мимоволі зраджуючи напрям, у якому продирався Данько. Вершники уважно вдивлялися в зелені нетрі, навмання штрикаючи списами в комиш перед собою.

Уже було зовсім світло. Данько глянув вгору — на синьому небі не було жодної хмаринки. Від сирого ґрунту плавнів підіймалися тяжкі болотяні випари. Комашня хмарою знялася навколо хлопця й нахабно лізла у ніс і рот, заважаючи дихати, сліпила очі. Данько почув за собою хропіння коня і хрускіт очерету.

Розсуваючи руками перед собою комиш, хлопець вискочив на берег невеличкого озерця, поверхня якого була затягнута щільною зеленою ряскою, з якої стирчали очеретини. Позаду, між зеленим очеретом, вже чорніла висока постать вершника.

І тут Данько пригадав розповіді бувалих козаків про те, як вони ховалися, тікаючи понад озерами, від ординців або маскувалися під час засідок. Не довго роздумуючи, хлопець зламав сухе стебло очерету, дунув у нього, перевіряючи, чи добре проходить повітря, і обережно підійшов до води.

Раптом він згадав про конверт, який йому передала княгиня Ярина. Данько сунув руку за пояс штанів і витягнув конверт, який дивом не загубив. Хлопець полегшено зітхнув, сунув конверт під купу сухого поваленого очерету та торішньої трави й обережно, щоб не розбовтати ряску, ступив у озерце, стискаючи в долоні очеретину. Данько набрав у легені скільки зміг повітря, вставив у рота очеретину й опустився під воду. Прохолодна вода приємно остудила його розгарячене тіло.