Читать «Світован. Штудії під небесним шатром» онлайн - страница 8
Мирослав Іванович Дочинець
— Спочинь з дороги.
І я спочивав. Це був не сон, не відпруга, не відпочинок, а саме — спочинок. Тоді я ще не знав закону слів і літер: що дрібна буквиця, її присутність чи відсутність наскрізно і глибинно міняє питому сутність слова. Відпочивають від чогось, відходячи від нього, відпускаючи його. Я ж спочивав у душевному забутті, як немовля, в кубелечку спокою. Він сотався тут із усього: з дощатого склепіння, затемненого часом, із глинобитної долівки, притрушеної «лугом», із плодів айви на скрині, поцяткованій шашелем, і з самого потойбічного скрипу шашеля, ще й із тугої домотканої верети, що пахла вітром. Я хотів насититись тим спокоєм і за вчорашні дні, і на прийдешні. Як та дитина.
Але вставати ж треба. Коли я підвівся і вийшов надвір, ноги заплуталися, як у розслабленого. Ще більше плуталися думки. Та гірше було із серцем — наче його привалили жорнами, що труться без млива, аж перегрілися. І тягнуть додолу. Я б упав, якби не його руки. Старий невідь-звідки виріс у потрібну мить. Поклав мене на лавицю, заголив грудину і приклав вухо. Слухав, перевертав мене, обстукував пальцями спину, шкрябав нігтем шкіру, примушував кашляти. Тоді кинув на мене вовняну джергу, а сам гулькнув у сіни. Вернувся зі ступкою, став цюкати товкачиком. Запахло тмином. Потім розтирав мені груди чимось шорстким і масним. Уважливі його пальці м'яко проникали аж до кісток.
— Проблема з легенями? — кволо поцікавився я.
— Чому питаєш?
— Бо знаю трохи анатомію. Там легені знаходяться.
— А я знаю, що душа, — сказав він тихо.
— Ви лікуєте душі?
— Я нічого не лікую. Лікує Господь.
— Тоді навіщо ця мазь?
— Бог вкладає нам поміч у руки. Се тминова олійка. Вона розм'якшить набряк і пригасить пал у грудині. — Старий відійшов, але за три кроки обернувся. — Серце чуєш?
— Так. Щось його затисло.
— Розумники, — буркнув він. — Усі біди скидаєте на щось і на когось. І сим рвете собі серця… Чуєш, хлопче, відпусти серце на волю. Куди лежить, туди най біжить…
— Нема куди йому вертатися.
— Я не кажу, щоб верталося. На зворотній дорозі ламають ноги, а на мисленій — голови. Кажу: дай йому волю самому вибирати простір і путь. А ти його пустим думанням не плутай. Само вибереться і тебе поведе…
— Куди? — байдуже спитав я.
— Не твоя жура. Твоє діло тепер бокове. Спатимеш три доби. Тут, під гойним горіхом. Листя пустить росиці на губи не більше, ніж тобі треба. На харч матимеш два горнятка молока з пареним горовим мохом. Ложка меду переб'є гірчаву. Инше з воздуха собі тягни. Дихай, як циганський міх, радо, глибоко і ситно. І вивітриш сажу, що забила… як кажеш… легені… Тоді й душі засвітає. Будеш сам за собою чаяти, бо я приденно в роботі. У мене таких як ти ровта і малий возик. Спи!
І я заснув. Падаючи в мерехтливе провалля, дочував обривки його мурмотання: «Мудрії… Анатомія, легені… Виїдені душі, прости Господи».