Читать «Світован. Штудії під небесним шатром» онлайн - страница 10

Але тоді мені пекло своє, і нарешті я здобувся на запитання:

— Ви сказали про непрощення. Воно теж нам шкодить?

— Либонь, найбільше. Якщо заздрощі коростою роз'їдають серце, то нехіть прощати висушує й огірчує його.

— Отже, я маю прощати тим, котрі за один день мене знищили? Віроломно забрали роботу, житло і двох найдорожчих мені людей. Без особливих причин. Прощати?

— Прощати! І не через день, а сеї ж миті. Але, будь ласкавий, посунься вбік — ти топчеш руминчик.

Я посунувся на лавиці, дивуючись уголос:

— Як ви це побачили за стільницею?

— Вчув запах м'ятого цвіту. І ти вчися в трави.

— Чого вчитися? — здивувався я.

— А хоча б того ж прощення. Коли ми топчемо квіточку, вона віддає аромат. Ось він — сенс прощення. Трава до сього дійшла, а ми ж люди! Однак мало прощати, ще й дякувати треба напасникам. Бо коли нас ніхто не випробовує — се прокляття.

— І ви прощали своїм лиходіям? Прощаєте їм усе?

— Прощав, і тому я тут. А вони… вони давно вже не чинять лиходійства.

Я був оглушений його словами. Дивився на цього дивного діда, як дитина на цукерку. І не мав що сказати. А він, обнявши мене проникливим поглядом сірих очей, провадив далі:

— Я не знаю твоїх кривдників, не знаю, чим вони тебе допекли, та знаю одне: не було, немає і не буде людини, яка б заслуговувала тільки осуду чи виправдання. Часом і святий на святого скривиться… Тому треба прощати. Бо се твоє звільнення, твоя найбільша перемога. Хоч би весь світ повстав проти тебе, ти захищений силою прощення.

Одиниця у великій реєстратурі неба

Мені залишалося слухати й вірити. Тоді я ще не знав, що цей чоловік поважного віку, але без слідів часу на обличчі, говорить не пустопаш; що світ не раз і не двічі брав його в залізні кліщі. І то не один світ. Ті світи завалювалися один за одним, а він сидів тут, на заповітній лавчині, з облатками цвіту на раменах, і бджола вмиротворено дзуміла в його білій бороді. Їй там було притульно.

…Я не спав майже до ранку. Ніч повзла слимаком. Трава в місячному поливі застигла, ніби відлита з металу. Моя повна думами голова теж обважіло впала на груди, але душі було високо. Кортіло навернути якісь добрі спомини, обходячи бомбові ями. І виплив чомусь рядок із мого останнього нарису про опального афганця: «Я — одиниця у великій реєстратурі неба». По правді, хіба може так говорити комсомольський ватажок, та ще й атеїст на додачу?! І якого я після цього хочу ставлення до себе?! Дурість — дар Божий, але не варто ним зловживати. Бісмарк, здається, сказав.

«Що ж, пробачте мені, шановні-нешановні товариші! Тобто… я пробачаю вас!» Слово «прощаю» для мене ще тоді не було природним.

Потім я лежав без думок, укритий небом, і зорі, здавалося, ворушилися в волоссі. Поснула вся жива дрібнота довкола. Тиша замохнатилася, загусла, і я теж заснув.

Уранці я прохопився від якогось звуку — скрипнула капура (так називають тут хвіртку). Старий ішов двором із глиняним жбаном. Побачив мене й поклонився: