Читать «Світован. Штудії під небесним шатром» онлайн - страница 113

«Знав і не знав, — відповів я. — Вагу подарунків долі починаєш відчувати, коли самому доводиться збирати каміння».)

…Це було згодом. А тоді я продирався через хащу, яка дедалі густішала, набирала хмурості. Йшов наосліп. Гілки хльостали мене навідліг, терня дерло руки й лице. Сльози обпікали рани на щоках. Збоку дрижала жилка ріки, вела мене напутньою дорогою, «путею», як сказав би Світован. І тихо звучали в здриганнях розповненого серця інші його слова:

«Ми любимо вигороджувати себе, мовляв, час такий… Час погідний завжди. Час для нас, а не ми для часу. Час тече однаково. Се ми пливемо коли за течією, коли проти течії…

Ми створені для того, аби вічно прагнути Неба, бо воно відкривається нашому погляду, як усе инше. Все в нашому трибі має свій сенс. Все тримається берегів любові і тече, як ріка. Вона просто тече своїм річищем.

Доки ходитиме місяць у небі».

Мукачево — Косино — Анталія