Читать «Світован. Штудії під небесним шатром» онлайн - страница 112

— Го-го-го! — крикнув я повними грудьми.

Він не зрушив з місця, лише підняв перед себою якось безпорадно руки, ніби промовляючи: «Що тобі ще повісти? Чим ще запомогти?»

Я помахав у відповідь і, задкуючи, увійшов під вільге і темне шатро дерев. Дні світящі залишав я за собою. І це розуміння гостро шпигнуло в серце. Більше я його не бачив, чоловіка, якого люди називали Вічником, а сам він себе — Світованом. Котрий прихильно протяв і мені шпарину в свій дивовижний світ.

Сонце пронизувало рідколісся, грало ламаними променями на камінні в глибині води. В тому водосвітінні воно ряхтіло зеленкуватим малахітом. Я згадав його слова, в які раніше не надто вдумувався: «Учитель, як камінь, залишається на дні потоку, а учні йдуть далі». Тепер їх прихований зміст відкрився мені й прорвався несподіваними сльозами.

(Минуть роки, і з'явиться гостра потреба дізнатися про нього більше. І розповісти про це. І я зайду до бібліотеки, де він колись доглядав приміщення і двір. Молоді бібліотекарки не пам'ятали його. Повели мене в книгосховище. Там, між темних полиць, сиділа бабуся в костюмчику з облізлим лисячим коміром. І сама як лисичка з давньої книжки казок.

«Аякже, пам'ятаю його, — проспівала тоненьким голосом. — Такі не забуваються. Без таких, яка казав поет, заглохла б нива життя… Він мені ногу вилікував, доти я з паличкою ходила. Ще він тут каміння збирав. А ми, дурні, сміялися…»

«Яке каміння?»

«О, то ціла історія. Над головним нашим корпусом, ще до реконструкції, здіймалася невеличка шпильчаста вежа. Дуже симпатична. Крихітні віконця були з кольорового скла — синього, зеленого, жовтого. І за якусь ніч дітворня порозбивала їх. Майже всі. Вежа осліпла, чорніла порожніми очницями… Не знаю де, та Андрій-бачі (його так називали — дядько по-угорськи) дістав десь кольорові скелця і відновив вітраж. Але тої ж ночі скло знову порозбивали. Він ще раз поміняв його. А біда та сама. Сторож не міг привартувати, хто і коли це робив. І от ми йдемо зранку на роботу, а наш Андрій-бачі збирає по двору каміння. Складає у наплічний кіш і носить на пустирище. Ми тихо хихонимо, а він збирає. За два дні визбирав усі камінці у дворі. І засклив віконця наново. Та їх розбили знову. Не всі, правда, може, каміння їм не вистачило. А старий, бачимо, на вулиці вже збирає. Люди йдуть тротуаром, він вибачається і збирає. Спокійний такий, з ясними очима, навіть веселий. Вулиця довга — роботи ого-го… Якось дивлюся з вікна — дітваки коло нього. Він їм щось розказує, вони роти пороззявляли. А далі — помагають йому. Засклив він вежу вчетверте, ще й рожевого скла додав. Стояли з хлопцями у дворі, він показував на шпиль, щось толкував їм. Два дні минули тихо-мирно… Чую гук у дворі. Визирнула з вікна — дітвора: «Де Андрій-бачі?» — «А вам його нащо?» — «Коли каміня будемо ще збирати? На вулиці Млиновій його повно». Бачу, старий виходить до них. З кошем. Почали сміття збирати. Перше — у дворі, а тоді й на вулицю перейшли. Правда, ніхто вже з нього не сміявся… Чомусь мені це не забулося. Наша завідувачка тоді питала, як з ним розрахуватися. Відмахувався. Ви, каже, якщо можна, дайте мені ті книги, що списали в макулатуру. І забрав цілий возик… А ви його знали?», — жваво поцікавилася бабуся-лисичка.