Читать «Візит доктора Фройда» онлайн - страница 65

— Слухаю, — видихнув він.

— Пане Вістовичу? — перепитав з того боку голос Фройда.

— Так, пане докторе. А як ви дізнались, що я тут?

— В Дирекції пояснили, що, окрім роботи, ви можете бути хіба що в улюбленій кнайпі.

— Падлюки.

— Що, даруйте?

— Нічого. Маєте новини, пане Фройде?

— Так, щоправда, не надто приємні для вас. Директор «Камершпілю» відмовився говорити зі мною.

— Чому ж?

— Пояснив, що хотів би зустрічі з вами.

Вістович здивовано замовк.

— Комісаре! — знервовано гукнув його психіатр. — Я не маю часу на гру в мовчанку!

— Так, так... Кхм... А чим він пояснив свою вимогу?

— Гадки не маю. Але тепер уже я чекатиму на результат вашої з ним бесіди. Сходіть сьогодні до театру. О сьомій вони грають «Данаю».

Від цієї назви Вістовича пересмикнуло. Окрім того, він відчував, що знову трохи перебрав алкоголю, а отже, розмова й цього разу може не вдатися. Втім, подітися було нікуди. До сьомої лишалося якихось півгодини, а значить, він мусив поспішати. Розрахувавшись, комісар вийшов на вулицю й на повні груди вдихнув свіжого повітря. Свідомість потроху почала тверезішати, і він уже впевнено закрокував у бік Нового театру.

Директор несподівано приязно зустрів свого недавнього кривдника і запросив до приміщення, що тимчасово слугувало йому кабінетом.

— Як ваші справи, пане комісаре? — запитав Зорц, вказавши тому на крісло.

— Дякую, непогано, — сідаючи відповів поліціянт.

— Не бажаєте подивитися виставу? — запропонував директор.

— Можливо, пізніше... Пане Зорце, я власне хотів перепросити за свою поведінку тоді, — сказав комісар, і йому ці слова коштували титанічних зусиль. — Зазвичай поліція Лемберга значно...

— Пусте, — махнув той рукою, — маленьке непорозуміння, не більше.

— Але ж ви поскаржились президенту міста, — зазначив Вістович.

— Я відкличу свою скаргу, і ви більше не матимете проблем, — мовив Зорц.

— Що ж, буду вдячний.

— Однак... Пане Вістовичу.

Це було сказано якимось дивним глибоким голосом, мовби всередині цього чоловіка жив іще хтось. Комісар звів на нього здивований погляд. Виглядав директор «Камершпілю» також по-іншому: обличчя злегка почервоніло, губи були міцно стиснуті, а очі, навпаки, розширились.

— Однак, пане Вістовичу, — повторив Зорц, — ви мали тоді підстави для такої поведінки, і, кажучи чесно, за певних обставин я навіть був би не проти деяких грубощів...

— Що ви в дідька верзете? — здивувався комісар.

— Верзу?.. Але ж мені здалося, що ви... відчули те, що і я... що ви такий самий, як я...

— Такий самий, як ти?..

Вістович врешті зрозумів, про що йшлося.

— Ах ти, гівняний педалю! — з огидою промовив він. — Так ось якого хріна ти мене сюди запросив!

— Благаю вас, пане Вістовичу, — заскавулів Зорц, — не кажіть нікому про це...

— Як ти міг подумати, що я такий самий?

— Цей блиск в очах... Він здався мені знайомим.

— Це через алкоголь, збоченцю!

— Благаю вас, тихше...

— Тепер ти скажеш усе, що мені потрібно, — видихнув нарешті комісар.

— В обмін на те, що ви збережете мою маленьку таємницю, — з нахабністю мовив директор.