Читать «Балакучий пакунок» онлайн - страница 7

— А як же інакше? Головна проблема більшості, якщо не всіх, папуг, власне, в тому й полягає, як я вже казав, що вони вчаться від людей — і тому не знають, що говорять, оскільки люди ніколи нічого їм не пояснюють.

— Я ніколи про це не думав, — зізнався Пітер.

— Який розумний, здоровий, нормальний, інтелектуальний папуга, наділений почуттям власної гідності, міг би цілими днями тільки те й робити, що повторювати «Люба Поллі», якби знав, що це означає? — запитав Папуга, і голос його аж тремтів від запалу. — Який порядний, чесний, скромний, сором’язливий, пристойний птах міг би без кінця кричати при сторонніх «Попка-дурник», якби знав, що це означає?

— Ну, в такому світлі все це справді виглядає жорстоко, — замислено сказала Пенелопа.

— Так, — погодився Саймон, — так само, як усі ці слівця, які втовкмачують немовлятам: «гав-гав», «вава», «кака» і всяке інше.

— Саме так! — тріумфально вигукнув Папуга. — Ну яка нормальна дитина могла б кожного представника парнокопитних, якого тільки побачить, називати «му-му», якби знала, що це означає?

— Кожного представника чого? — спитав Пітер.

— Він має на увазі корів, — відповів Саймон, який краще за брата знався на складних і довгих словах.

— Ні-ні, — говорив далі Папуга, — єдиний спосіб навчитися розмовляти — це вчитися за допомогою словника, і тут мені особливо пощастило, бо мене виплекав великий, багатий, всеохопний словник, справжній Словник з великої літери.

— Як же словник міг тебе виплекати? — засумнівалася Пенелопа.

— Там, звідки я прибув, це можливо, — запевнив Папуга. — Словник — найбільша наша книга, поряд із Великою книгою чарів і Книгою цілющих трав Гепсібара.

— Боюся, я знову нічого не зрозуміла, — сказала Пенелопа.

— Бо ти напрочуд обмежена і вперта дівчинка, — сказав Папуга, — до того ж нетямуща, непослідовна і легковажна.

— Не думаю, що тобі варто знову говорити грубі слова й ображати людей, — зауважив Пітер, який хоч і половини не зрозумів, проте відчув, що слід заступитися за сестру.

— Ображати? — щиро здивувався Папуга. — Я нікого не ображаю, я лише кидаю жменьку слів на вітер, якусь дещицю малих слів. Це моя робота.

— Кидати слова на вітер? — спитав Саймон. — Як це?

— Він — хранитель слів, — несподівано промовила Дульчібелла своїм тоненьким тихим голоском. — Це дуже важлива робота.

— Коли втручаєшся в чиюсь розмову, годилось би принаймні перепросити, — Папуга неприязно зиркнув на Дульчібеллу.

— Вибач, — зайшлася павучиха плачем. — Я тільки хотіла допомогти, я тільки намагалася віддати тобі належне, я тільки старалась…

— Може, ти вже замовкнеш? — гаркнув Папуга.

— Аякже, неодмінно, — відповіла Дульчібелла, посунулася вглиб клітки і взялася пудрити носика. — Так і знай: я образилася.

— Образилась вона, — буркнув Папуга. — Типова жіноча поведінка.

— А що означає «кидати слова на вітер»? — спитав Саймон.

— І як розуміти оте «хранитель слів»? — додав Пітер.

— Як-як! — відповів Папуга. — Так і розуміти, бо це чистісінька правда, і зовсім не варто шукати тут якихось прихованих значень. Бачте, там, звідки ми прибули, існує три книги, які визначають плин нашого життя. Це, так би мовити, книги, що лунають, вони абсолютно не схожі на ваші нудні старі звичайні книжки — наші книги вміють розмовляти. Одна з них — це Велика книга чарів, друга — Книга цілющих трав Гепсібара і третя — Великий словник. Я вивчав словник, і тому став хранителем слів.