Читать «Балакучий пакунок» онлайн - страница 36

Вони звернули за ріг і опинились у величезній овальній кришталевій залі, освітленій купками білих люмінесцентних грибів, що звисали зі стелі. Тут було два напівкруглі алькови, які теж кудись вели. У головній залі стояв довгий стіл і багато стільців зі спинками, змайстрованих зі срібного дерева, а також кілька зручних низеньких диванів з яскравими гаптованими подушками. У першому півкруглому алькові стояла величезна кухонна плита, на ній вирувало безліч різноманітних баняків і каструль, а над нею висіло щось схоже на курячі стегенця, ковбаси та вінки цибулі. У другому алькові розміщувалась лабораторія: пальники, реторти, пробірки, товкачик і ступка та море пляшечок із травами й мінералами різних кольорів.

Спиною до них стояв низенький огрядний чоловічок у чорній із золотом мантії, такому самому чорно-золотому капелюсі, із луком, більшим за нього, та стрілою в руках.

— Стій! — закричав він, недоладно розмахуючи луком і стрілою. — Стій! Ще один крок — і я випущу стрілу тобі в горлянку, ти, бридкий непокірний василіску!

— О Боже, — промовив Папуга. — Він знову загубив окуляри.

— Стій! Наблизишся бодай на крок — і я пристрелю тебе! — Г. Г. знову потрусив луком.

— Г. Г.! — озвався Папуга, — це я, Папуга!

Г. Г. озирнувся на голос, і капелюх звалився у нього з голови. На превеликий подив дітей (бо вони звикли думати, що всі чарівники похмурі та високі й худі, як чаплі), виявилося, що у Г. Г. веселе кругле обличчя, довжелезна сива борода аж до пояса та довге сизе волосся, крізь яке, ніби рожевий гриб, просвічує лисина.

— Паскудний василіску! — закричав чарівник, дико озираючись. — Як ти смієш видавати себе за Папугу? Невже ти думаєш, що я піддамся на таку нахабну маніпуляцію?

— О Боже, — сказав Папуга, — як би я хотів, щоб він клав свої окуляри туди, де зможе їх потім знайти, або краще взагалі ніколи не знімав їх.

З цими словами Папуга перелетів через кімнату і сів до Г. Г. на плече.

— Це я, справді я, Папуга. Я повернувся! — сказав Папуга йому на вухо.

— Папуго, Папуго, невже це ти? — запитав чарівник тремтячим голосом, підняв велику тремтячу руку й погладив його.

— Авжеж! — відповів Папуга.

— Ох, Папуго, я такий щасливий, що ти повернувся!

— І я щасливий, що повернувся, — сказав Папуга.

— Ну, ну… — Г. Г. голосно висякався і сів у крісло. — Де ти був, Папуго? Я все тут обнишпорив і вже не сумнівався, що ці жахливі василіски спалили тебе.

— Це все жаби, — пояснив Папуга, — вони напали на нас серед ночі, загорнули мене разом із Дульчібеллою в грубий коричневий папір і кинули в річку.

— Яка брутальність, яке нахабство, — Г. Г. заходився нервово походжати туди-сюди. Його обличчя почервоніло від гніву. Він так розхвилювався, що аж врізався в кришталеву стіну і впав. Пітер і Саймон допомогли йому стати на ноги.

— Дякую, дякую, це дуже люб’язно, — промимрив Г. Г. — І що було далі, Папуго?

— Ну, — сказав Папуга, — нас винесло на якийсь берег, у зовнішній світ, і нас знайшли ці хороші діти.

— Які діти? — запитав чарівник, роззираючись довкола.