Читать «Пробудження Лол В. Штайн» онлайн - страница 22

Лол В. Штайн уже за Готелем де Буа, вона стоїть на кутку будівлі. Час іде. Вона не знає, чи досі винаймаються погодинно ті кімнати, вікна яких виходять на житнє поле. Це поле, у кількох метрах від неї, поринає, все більше й більше, у зелену, молочну тінь.

В одному вікні на третьому поверсі Готелю де Буа запалюється світло. Це ті самі кімнати, що й за часів її юності.

Я бачу, як вона іде. Дуже швидко вона опиняється на житньому полі, зісковзує по ньому, сідає, і ось уже вона лежить. Перед нею тепер це освітлене вікно. Але Лол далеко від цього світла.

Думка про те, що вона чинить, не виникає в її свідомості. Я також вважаю, що вперше вона знаходиться там, без думки про те, що вона там є, і що якби її спитали, вона б сказала, що відпочиває. Від тієї втоми, якої вона набралася поки прийшла сюди. Від тієї втоми, яка ще з’явиться, коли вона ще муситиме повертатися звідти. Жива, вмираюча, вона глибоко дихає, цього вечора повітря медове, виснажливо ніжне. Вона не запитує себе, звідки в ній з’явилася ця чудова слабкість, яка змусила її лягти в цьому полі. Вона дозволяє їй діяти, заповнити себе аж до нападів задухи, різко колихати її, невблаганно, аж допоки не засне Лол В. Штайн.

Під її спиною хрущить жито. Молоде жито початку літа. З очима, прикутими до освітленого вікна, жінка слухає пустоту — це означає живитися, пожирати цю неіснуючу, невидиму виставу, світло однієї кімнати, у якій існують інші.

На віддалі проминає спогад з якоїсь пам’яті, який має пальці чарівниці. Вона злегка доторкається до Лол трохи після того, як та лягла в полі, вона показує їй у цю пізню вечірню годину, у полі жита, цю жінку, шо дивиться в прямокутне віконце, вузьку сцену, обмежену, як камінь, на якій ще не показався жоден персонаж. І, можливо, Лол ще боїться можливості ще більшого розриву з іншими, але настільки мало. Вона знає все ж таки, що деякі боролися б — і вона також, ще вчора — що вони б повернулися до себе бігом, відколи залишок розсудливості змусив би їх захопити одне одного зненацька в цьому полі. Але цей страх останній, якого навчилася Лол, це той страх, який інші відчували б на її місці цього вечора. Тільки вони б сміливо ув’язнили його у своїх грудях. Але вона — зовсім навпаки, вона викохує його, приручає, пестить своїми руками, які спочивають на житі.

Обрій з іншого боку готелю втратив усякий колір. Спадає ніч.

Тінь чоловіка проходить через прямокутник світла. Один раз, потім другий — у протилежному напрямку.

Світло змінюється, воно стає потужнішим. Воно вже не йде з глибини, ліворуч від вікна, але падає зі стелі.

Татіана Карл, у свою чергу, оголена, оповита своїм чорним волоссям, перетинає сцену, утворену світлом, повільно. Можливо, вона зупиняється тільки в прямокутнику бачення Лол. Вона повертається в глиб кімнати, де має знаходитись чоловік.

Вікно маленьке, і Лол має бачити лише погруддя коханців, обрізане на рівні живота. Тож вона не бачить, де закінчуються коси Татіани.

З такої відстані Лол не чує, коли вони говорять. Вона бачить лише рух їхніх облич, що став подібним до руху частини тіла. Вони розчаровані. Вони мало говорять. І ще, вона їх бачить, лише коли вони проходять біля центру кімнати за вікном. Німотний вираз їхніх облич робить їх ще більш подібними одне до одного, помічає Лол.