Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 65

Восени 1362 року у битві при Синіх Водах (притока Південного Бугу р. Синюха) українсько–литовські війська вщент розгромили монголо–татарські загони та звільнили від них Поділля.

Україна була визволена спільними українсько–литовськими військами й об’єдналася з Литвою в одній державі на рівноправних засадах. Так виникла нова держава — Литовське, Руське (Українське) і Жемайтійське князівство, де українська, білоруська і литовська частина суспільства співіснували на рівних правах.

Українські землі перебували в складі цієї держави майже двісті років. Цей історичний відрізок приніс українському народові певне національне і державне відродження. Такої думки дотримується батько новітньої української історичної науки Михайло Грушевський. Це слушно. Адже Литва, поглинувши величезні території, заселені українцями — від Карпат до Чорного моря — сама ледве становила десяту частку підпорядкованих земель.

Через те дуже швидко еліта литовського суспільства, яка була в основному язичницькою, стала переймати релігію, звичаї, мову українців–русинів. Оскільки на величезних новопридбаних просторах Литовського князівства потрібно було створювати органи державного управління, від того зросла потреба у великій кількості урядовців–чиновників, литовський уряд був змушений залучати на адміністративні посади людей із освіченої української та білоруської верхівки. Панівна частина української суспільності охоче приєднувалась до литовської адміністрації.

Це сприяло тому, що в Литовській державі швидко відбувається процес консолідації вищих феодальних верств. Причому литовці переймають часто не тільки русько–українську мову й давні закони “Руської Правди”, а й усі надбані державницькі традиції в попередній історії України–Русі. Політична структура країни, духовне, культурне життя, матеріальне виробництво українців стають визначальними в суспільстві. Державною мовою в Литовській державі стає давня русько–українська мова з її розвиненою літературою — літописами, церковними житіями тощо. Головним зібранням законів Литовського князівства стає Литовський статут, написаний русько–українською мовою.

Але згодом українське панство, особливо за князювання литовського князя Вітовта, починає втрачати свої привілеї. Зокрема, це стосується українських князів, яких поступово витісняють з перших позицій у литовській державі. Централізаторська політика литовських державців призвела до знищення великих феодальних утворень, таких, якими були Київське чи Волинське князівства. Але цей процес сприяв більшій консолідації українських земель навколо центральної влади. У складі Литовського державного утворення Україна відновила свої традиційні форми управління й суспільного життя, фактично свою національну державність.

У цей період назва “Україна” набула загальнонаціонального значення щодо всієї території Прикарпатсько–Придніпровського регіону. Давньоукраїнська мова, мова епохи Київської Русі, що називалась простіше “руська мова” стала офіційною мовою в Литовському князівстві. І навіть зобов’язувалося, що чиновники–писці мусять володіти й писати цією мовою — “по–руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати”.