Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 67

Що ж приніс українському народові період литовсько–польського панування? Українці після початку польської експансії починають швидко втрачати свою національну еліту, носія ідей державності і вищої духовної культури. Дуже помітною стає, особливо в Галицькому краї, полонізація української освіченої верстви. Польсько–католицький елемент повсюди відтісняв православних українців зі сфери виробництва, управління, освіти, культури. Дійшло до того, що українцям як православним заборонялось селитись у центрі міст, як це було у Львові: для ремісників і міщан українців–русинів тут була відведена лише одна невеличка вузенька Руська вулиця. Українцям не було місця на своїй українській землі. Така ж доля спіткала українців і в Подніпров’ї.

Це мусило рано чи пізно проявитись у стосунках і конфліктах між українцями та поляками взагалі.

З іншого боку — період литовсько–польської доби приніс в Україну нові структурні переміни в суспільстві. Передусім українська феодальна верхівка, яка швидко католичилась, особливо після Берестейської церковної унії 1596 року, оформляється в нову станову верству. З’являються нові, не знані до цього форми суспільного життя — це передусім стани: селянства, міщанства, шляхти, права і привілеї яких були визначені певними законами. Міста дістають законодавство і систему самоврядування — так зване магдебурзьке право, що гарантувало міщанам повну незалежність від королівської влади. На чолі міста стояв війт, призначений урядом, або бургомістр. Вони очолювали магістрат або ратушу. Право на самоврядування мали, як правило, великі міста — Львів (з 1356 р.), Кам’янець (з 1374 р.), Луцьк (з 1432 р.), Житомир (з 1444 р.) та ін., між ними — і певне число невеликих міст і містечок. Система самоврядування, часткова заміна натурального податку для міщан грошовим сприяла розвиткові ремесел, торгівлі та накопиченню торгового капіталу, що приваблювало численних іноземних торгівців і заможних бюргерів. Українці призвичаювалися до нових умов життя і законів, до тієї системи управління, яка існувала в Західній Європі. Усвідомлення своїх прав, відповідальності й обов’язку перед законом було визначальним у громадянській свідомості суспільства й підвищувало його політичну культуру взагалі.

Таке суспільне буття пов’язувало українське населення із західноєвропейською політичною та правовою культурою. Цікаво, що сусідня східна держава — Московське царство — розвивалось у протилежному суспільному напрямку. Внаслідок тривалішого панування монголо–татарського владарювання на його терені населення того краю ще довго не могло ознайомитись із принципами поваги законів і виконання певних громадянських обов’язків. Це затримувало формування й розвиток правильного громадянського суспільства, цивілізованої політичної культури суспільства.