Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 63

Із середини ж XIV ст. майже всі землі Подніпров’я потрапляють під владу Литовського князівства. Та історикам невідомо жодного випадку, коли б таке підпорядкування відбувалося насильницьким шляхом. Українські землі переходили в підпорядкування цієї держави, аби звільнитися від ординського поневолення. Уже в 60–х роках XIV ст. до Литви відійшли всі землі Київщини, Переяславщини, Чернігово–Сіверщини — усі основні землі Подніпров’я, ядро Київської Русі.

Таким чином, величезна українська територія вивільнилась від ординського ярма на століття раніше, аніж інші землі, завойовані монголо–татарами.

З падінням же Галицько–Волинського королівства припиняється перший період державності українського народу, який почався з середини VII ст. і продовжувався до середини XIV ст. Як бачимо, він мав два етапи — це епоха Київської держави й епоха Галицько–Волинського королівства, що була прямим продовженням, без історичної перерви, державницьких традицій попереднього часу.

Найвидатніші, найяскравіші сторінки першого періоду державницького існування — це останні роки династії Києвичів, зокрема князювання Аскольда, цього “прегордого кагана скіфів”, коли подніпровська Київська Русь вийшла на міжнародну арену та стала постійним фактором європейської політики.

Встановлення династії Рюриковичів після династичного перевороту 882 року розпочало нову епоху зміцнення Київської держави. Розквіт її припадає на часи правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

Після нищівної навали монголо–татарської орди державність давньоукраїнського народу не зникла. Вона продовжилась на терені Галицько–Волинського та частини Подніпровського краю, витворивши сильну європейського типу монархічну політичну систему у вигляді королівської влади в добу Данила Галицького та його нащадків.

Які ж причини призвели до падіння державності українського народу першого періоду?

Передусім — геополітичне розташування держави. Вона існувала на межі кочового степу й осілого землеробського населення східних слов’ян. Починаючи від перших століть нової ери, кочовики постійно нападали на цей регіон і найперше підминали під себе державу русів–полян, русів–українців. Отже, ця територія постійно зазнавала руйнування.

У часи розквіту цього першого державницького існування велику роль відігравали надбання нових земель і розширення володінь за рахунок менш розвинених у соціальному та культурному плані народів. Це почалося з часів Святослава, а далі Володимира і Ярослава Мудрого, які безмежно розширювали свої володіння на схід. Ця політика експансії, яка була згодом перейнята всіма Рюриковичами, особливо Рюриковичами московської династії, стала традиційною для державців. Але вона чаїла в собі небезпеку ослаблення Київської Русі. Постійний відплив матеріальних, людських, військових, культурних ресурсів і цінностей призводив до ослаблення ядра Київської держави.