Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 47

Возсівши на великокнязівському столі в Києві, Юрій Долгорукий не зміг, проте, своєю діяльністю, на відміну від свого батька Володимира Мономаха, об’єднати всі руські землі й тим відновити політичний престиж столиці імперії. Адже за своїм політичним світоглядом Юрій не міг піднятися до розуміння важливості такої акції. Для нього володіння Києвом було межею політичних прагнень. Він відзначався жорстокістю, пихатістю, захланністю. Це не сприяло моральному авторитетові цього князя серед київського населення, яке довго згадувало та оплакувало вигнаного Юрієм київського князя — Ізяслава II, Літописець про це пише: “І плакала по ньому вся руська земля і всі чорні клобуки, яко по цесареві і володареві своєму. А найпаче же яко по отцю”.

Юрій Долгорукий помер під час всенародного повстання у Києві в 1157 р. І літописець зафіксував, що в цей день багато зла вчинилося в місті, бо кияни “… розграбували його двір красний і другий двір його за Дніпром розграбували, який він називав Раєм, і Васильків двір, сина його, розграбували у місті, і по городах та селах люди вбивали скрізь суздальців”. Таким чином, Юрій Долгорукий, котрому в Москві стоїть пам’ятник як засновникові цього міста і творцеві Московської держави, помер у Києві при всезагальній ненависті й огуді. Тож він і є Долгоруким, бо далеко простягнув руку з далекої сторони — до Києва, але не міг утримати його не міг здобути такого бажаного для нього визнання киян.

Син Юрія — Андрій Боголюбський — також намагався показати над Києвом свою зверхність. Він, проте, відмовився сам завойовувати Київ і сідати на київський стіл. Андрій послав туди свого сина Мстислава разом із численними військами підвладних йому місцевих князів. Літописець говорить, що разом зі Мстиславом Андрій Боголюбський “… з ростовцями, із володимирцями, із суздальцями та інших князів послав одинадцять”. 12 березня 1169 р. ця армія зайняла Київ. Літописець описав, що робилося тоді в столиці: “І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі. І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерської святої Богородиці поганими”. Цей погром суздальцями Києва літописець прирівнює до найстрашніших пограбувань ординців, поган. Андрій Боголюбський, ясна річ, хотів знищити силу Києва, вивести все населення у свою “сторону”. І тим самим знищити Київ як свого політичного і державного суперника. Він ще раз організовує похід на Київ у 1173 р. Хоча цей похід був таким же масовим, як попередній, він закінчився повною поразкою суздальців. Андрій, каже літописець, розпочинав похід, “ сповнившись зарозумілості, возгордившись веле”. Але цього разу князі південноруських земель на чолі з луцьким князем Ярославом з’єднали всі свої раті і зустріли суздальців зброєю. Літописець повідомляє, ніби суздальці так сказали: “Тепер вони на нас усі зберуться з галичанами і чорними клобуками”. Під Вишгородом війська Андрія Боголюбського зазнали нищівного розгрому. На світанні, оповідає літописець, прийшлі грабіжники побігли через Дніпро і багато з їхніх ратних людей потопились. У Києві відновлюється корпоративна форма правління — дуумвірати, тріумвірати, яку часто застосовувала місцева боярська верхівка, щоб уникнути чвар і міжусобиць князів у боротьбі за Київ.