Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 45

Але з певністю можна сказати, що подібне надбання давалось подніпровцям великою кров’ю та величезними втратами, чого не знала Західна Європа. Цим же й зумовлювалося відставання східноєвропейської цивілізації від західноєвропейської.

До середини XII ст. Київська Русь досягла значних вершин. Її торгівля, ремесла, літописи, храми, городи вражали тодішню Європу. Найбільшим і найвеличнішим містом був Київ. За словами Тітмара Мерзебурзького, у Києві в 1018 р. було понад 400 церков, а під час пожежі 1124 року тут згоріло, повідомляє літописець, більше 600 храмів. Після монголо–татарської навали залишилось 5–6 монументальних споруд. Археологи вважають, що до монголо–татарської руйнації Київ мав до 8 тис. дворів, а після неї — 200— 300. Число жителів Києва зменшилося з 50 до 2 тис.

Населення Подніпровського краю виступає у свідомості літописців як спільний етнос, як окрема політична і національна спільнота, яка вже закріпилась в уяві місцевого населення й стала повсякденною реальністю. Так, під датою 1187 року в “Іпатіївському літописі” літописець повідомляє про смерть переяславського князя Володимира Глібовича та заявляє, що по нім плакали “всі переяславци… о нем же Украина много постона”. Під датою 1189 року мовиться про приїзд князя Ростислава “ко Украине Галичькой”, тобто, до Галичини. У 1213 р. Червенські міста Галицько–Волинського князівства також названі “Україною” — тобто, країною, державою, що прибирала нову назву — Україна. Відомо, що слова “край”, “країна” існують в усіх слов’янських мовах і означають не околицю, а територію, обмежену, окраяну певним кордоном, де живе певне населення, тобто, державу.

Така нова назва державницького населення Подніпровсько–Прикарпатського регіону свідчить, що на цій території активно проходили процеси консолідації різних етносів і витворювалася нова національність — український народ.

З кінця ХП ст. в писемних джерелах починає вживатися нова назва щодо території, яка складала державу під назвою “Русь”, або “Руська земля”. Ця територія охоплювала Середнє Подніпров’я і Забужжя і тепер поряд із попередньою назвою все частіше вживається нова — “Україна”.

Розвиток феодальних відносин у Київській імперії Рюриковичів призвів до виділення окремих держав–князівств. Новгородська земля, приміром, яка й у часи Олега не була тісно пов’язана з Києвом, у добу феодальної роздрібненості взагалі відійшла від усякого впливу на київські чи загальнодержавні справи, мала свою політичну структуру на чолі зі своєрідним парламентом — боярським вічем. Спочатку новгородські бояри просили на князювання старших синів правлячої династії Рюриковичів, потім почали запрошувати тих, кого хотіли, або виганяли, якщо їх не хотіли. Новгородська боярська республіка мала величезні території — п’ятини, на терені яких проживали племена угро–фінського населення. Практично це була окрема середньовічна держава.