Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 43

Київська держава за Володимира Мономаха та його сина й спадкоємця Мстислава знову набула великого авторитету серед європейських країн. Про це свідчать династичні шлюби його дітей: старший син Мстислав був одружений із дочкою шведського короля Інгвара — Христиною; цікаво, що після її смерті Мстислав одружився з донькою новгородського посадника Завидича. Друга дочка Мономаха — Євфимія — була одружена з угорським принцом Коломаном. Мстислав Великий Мономахович також поєднав свою родину з представниками правлячих європейських династій: одну з дочок — Інгеборгу — він одружив із датським принцом Канутом II, королем ободритів, другу — Малфрідь — із королем Данії Еріком–Едмуном, а після його смерті — з норвезьким королем Сігурдом. Син останньої — Вольдемар Великий, прославлений король Данії — одружився пізніше із Софією, онукою старшого сина Мстислава — Всеволода. Ще одна дочка Мстислава — Ірина — стала дружиною грецького царевича Андроніка, четверта дочка — Єфросинія — вийшла заміж за короля угорського Гейзу II. Сини Мстислава також були поєднані з родинами правлячих династій. Один із них — Ізяслав — одружився з польською князівною, другий — Святополк — з дочкою короля Оттона II, моравською принцесою.

Як і за Ярослава Мудрого, ці зв’язки київського князівського дому свідчили про авторитет Київської держави серед європейських володарів, про великі торговельні зв’язки Київської Русі з далекими й близькими країнами цивілізованого світу.

Та по смерті Мстислава І (1132) Київська держава почала швидко дробитися на окремі князівства.

Київська держава в XII–XIII ст.

Особливості державницької історії

Можна вважати, що з середини XII ст. починається період феодальної роздрібненості в історичному поступі державницького існування подніпровського населення. Це був закономірний процес політичного та економічного розвитку, характерний і для інших країн Сходу та Західної Європи. Проте процес феодального розчленування Київської держави мав і свою специфіку, яка і визначила в подальшому історичну долю східноєвропейського регіону і, зокрема, України–Русі.

Територіальні простори Київської держави, яку здобули київські князі, починаючи від Святослава, не сприяли зміцненню її внутрішньої економіки та політичної стабільності. У цій державі були об’єднані різні за соціальним та культурно–психологічним рівнем розвитку етноси й території. І єдності цієї Київської держави практично не могло бути. Через те панівна серед російських істориків–державників (Соловйов, Кавелін, Чичерін) думка про державну централізацію в епоху Київської Русі, про політичну, економічну та культурну її монолітність не має під собою історико–фактологічного підложжя. Більше того, цей історіографічний міф призвів до недооцінки федералістської системи організації східнослов’янського суспільства, яким була Київська Русь, імперія Рюриковичів.