Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 314

Раїса Петрівна Іванченко

Політика Леоніда Брежнєва та його оточення, зокрема головного ідеолога центру “чорного кардинала” Михайла Суслова, була спрямована на непорушність, стабілізацію, а отже й консервацію суспільного становища, яку підтримувала партійна олігархія, що боялася втратити керівну роль у суспільстві. Цей період тому й дістав назву “застою”, або стагнації. Брежнєв відзначався тим, що прагнув проводити реформи обережно, не змінюючи сутності системи. Проте принципово важливим є те, що навіть і в цій ситуації урядом і партією було визнано, що радянське суспільство потребує реформ — і в економічній, і в політичній, і в культурній сферах, хоча раніше вважалось, що радянська країна не потребує жодних змін і є взірцем державного будівництва.

Брежнєв правив 18 років. Це був період повільного віддалення від епохи сталінізму, хоча вся влада залишалася ще в руках комуністичної олігархії. Водночас це було повільне та впевнене відставання від технічного прогресу, який вилився в країнах світу в своєрідну науково–технічну революцію.

На цю історичну епоху в Україні припадає правління секретарів Компартії України Петра Шелеста (1963–1972) та Володимира Щербицького (1972–1989), які були опорою брежнєвської системи. їхня діяльність наочно показала, що Україна перебувала в приниженому стані в СРСР і що настав час серйозних перемін у існуючих стосунках радянських республік.

Про це свідчила вже позиція Шелеста, який вважався твердокам’яним комуністом. Але він прагнув певною мірою відстоювати інтереси України в рамках СРСР, наполягав на значущості України в Союзі. Ймовірно, його підштовхували до цього приклади Польщі, Чехословаччини, Угорщини, які були перед очима. їхні економічні, політичні, культурні потреби до певної міри визнавалися Москвою, чого не можна було сказати про Україну.

Шелест виступав за активнішу участь республіки у формуванні загальносоюзних планів, виступав проти збільшення капіталовкладень у Західний Сибір, оскільки це зменшувало капіталовкладення в економіку України. Той факт, що Україна дає СРСР більше, аніж одержує, зробила його прихильником позиції, що Україна має і діставати від Союзу потрібні фонди, товари, послуги — відповідно до свого внеску в СРСР. Про ці його позиції свідчать і записи тих років у щоденнику і свідчення його родини, які підтверджують, що “він вважав, що з боку радянського керівництва відбувається деяка дискримінація України — однієї з найбільших союзних республік. Власне кажучи, це й послужило причиною його усунення”.

Шелест рішуче захищав право українців на рідну мову і культуру, він з високих трибун проголошував необхідність берегти “прекрасну українську мову”. З 1965 р. Міністерство освіти України дає вказівки про розширення викладання у вищих навчальних закладах українською мовою. Шелест хотів бачити Україну в складі не фіктивної, а справжньої федерації, за що мав підтримку частини освічених комуністів і творчої інтелігенції республіки. Це свідчило, що в Україні знову оживали ідеї націонал–комунізму епохи Шумського і Скрипника. Нетерпимість Москви до цієї ідеї та її глибокий централізм не могли миритися ні з такими ідеями, ні з такими діячами.