Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 312
Раїса Петрівна Іванченко
В Україні можна було говорити про новоявлений феномен свободи преси і творчої діяльності, що вихлюпнулося формуванням новітньої свідомості цілого покоління, у тому числі й серед партійної верстви, яка усвідомила значимість економічної сили власної республіки.
Але й далі залишалася монополія Комуністичної партії в усіх сферах життя України — в економічній, суспільно–політичній, культурній.
Інтереси республіки повністю підпорядковувались і визначалися в імперському центрі — Москві. Так, Україна і далі підлягала нещадній матеріальній експлуатації і була в основному сировинною базою для СРСР. Наприклад, вона займала 2,6 % території його, але тут було збудовано 40 % усіх атомних електростанцій Союзу, їхня енергія йшла в Європу, а кошти за неї концентрувались у Москві. В Україні було чимало небезпечних виробництв, зокрема 1000 хімічних заводів, а майже вся продукція їхня йшла поза межі республіки. Основні матеріальні і фінансові ресурси йшли на розбудову глибинних районів Сибіру і Далекого Сходу. З України викачувалися людські ресурси на освоєння газових і вугільних родовищ Західного і Східного Сибіру, на освоєння цілинних земель Казахстану, молоді спеціалісти після закінчення середніх і вищих навчальних закладів здебільшого розподіляли і направляли в малоосвоєні регіони Росії. В Україні зменшувалася кількість працездатного населення. На власний же споживчий ринок з України надходило 29 % валової продукції, а в розвинених країнах — 50–60 %.
Занепадало сільське господарство. За 20 років в Україні зникло 1502 населених пункти, 40 % колгоспів були нерентабельними. Чимало галузей аграрного сектору занепадало. Виробництво цукру і тваринництво стали збитковими. З України більше вивозилось, аніж ввозилось. 75 % інвестицій потрапляло в машинобудівну та металургійну промисловість Росії, які були основою військово–промислового виробництва. Знижувалася в Україні кількість українських шкіл, проводилась політика зросійщення українського суспільства. Українські школи в містах становили 16 %. Фактично відбувався тихий геноцид української нації. Історія ніби зупинилася: в усьому спостерігався суспільний застій.
Могутній бюрократичний апарат радянської системи намагався утримувати контроль над усім життям республіки. Але все ж українські партійні лідери вже відчули свої можливості та свої розходження з кремлівським керівництвом. Ставало ясно, що необхідні глибокі суспільні зміни, але їх потрібно було проводити не з таким галасом і не так поверхово. Політика Хрущова зазнала поразок на внутрішньому і зовнішньополітичному фронті: це і карибська криза, коли СРСР не вдалося розмістити на Кубі ядерну зброю; це і розходження з Китаєм; це і неврожай 1963 року; це і занепад у сільському господарстві, і чимало інших напрямків. Особливо дратувала вище партійне чиновництво критика “культу особи”.
У жовтні 1964 р. оточення Хрущова змусило його зійти з політичної арени. Замість нього генеральним секретарем і лідером Радянського Союзу став Леонід Брежнєв — ставленик консервативної частини партійної бюрократії. На зміну “відлизі” настала реакція, що знаменувала собою поворот до сталінізму. Сигналом до цього повороту були арешти в кількох містах України близько 30 осіб із середовища шістдесятників, яких засудили до різних термінів покарання. Серед них були науковці — брати М. і Б. Горині, М. Осадчий, В. Мороз, О. Мартиненко, І. Русин та ін.