Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 305

Як і раніше, існувала система партійної номенклатури, яка призначалася партійними органами зверху і в руках якої перебувала вся реальна влада і всі реальні блага. Ця замкнута консервативна партійна верства цупко трималася за владу, була безумовним виконавцем рішень, що надходили зверху, і душила всяку живу думку й паростки нового, прогресивного в поглядах і методах управління. У своє замкнене середовище вона не допускала розумних та ініціативних, а це призвело до того, що на керівні посади висували, як правило, слухняних виконавців, сірих нездар, часто просто аморальних осіб. Основним їхнім надбанням — були вірність партійним лідерам і сила — партквиток і маузер.

Щоб зміцнити своє становище, безконтрольний диктаторський режим у 40–50–х роках розпочав зловісні каральні акції проти багатьох народів Союзу, щоб тримати їх у страху і зробити мовчазними рабами одного уряду, однієї правлячої еліти. В 40–х роках розпочалися не бачені ще в історії жодної країни світу виселення цілих народів з їхньої історичної батьківщини. Першими під цей репресивний прес потрапили 1941 року німці Поволжя. 1943 року були виселені в східні райони країни та в Сибір калмики і карачаївці; 1944 року — балкари, кримські татари, болгари, греки, вірмени, німці (з Криму); з Грузії — турки, курди, хемшили. Сталін обдумував питання і про виселення всіх українців. І справді, 1944 року з’явився “цілком таємний” наказ Берії і Жукова: № 0078–42 від 22 червня, який починався словами: “Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов…” — цебто, виселенню підлягали всі українці, адже вся територія України була окупована німецькими військами.

Водночас розпочинається нова хвиля терору і репресій проти української інтелігенції, як і проти інтелігенції в цілому, в усьому Радянському Союзі.

1946 року виходить сумнозвісна постанова ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” і “Ленинград”, яка проводила вказівку Сталіна про цькування відомих російських письменників М. Зощенка та А. Ахматової. Цю акцію в Україні підхопив Каганович, він розпочав шалену боротьбу проти так званого українського буржуазного націоналізму, котрий йому всюди ввижався — у соціально–економічному, науковому, культурному житті України. Підозрілість, істерія, переслідування національних кадрів характеризувала діяльність цього комуністичного лідера, за якого постійно вимагалося давати “клятви” у вірності партії та Москві, присягатися, обіцяти виправляти помилки.