Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 306

Каганович розпочав гоніння на провідних українських письменників (з 1947 р.) — Ю. Яновського, І. Сенченка, М. Рильського, А. Патруса–Карпатського, М. Рудницького, Д. Косарика та ін. Критики зазнали (і була прийнята про це спеціальна постанова) праці інституту історії АН УРСР, засуджені праці істориків — “Возз’єднання українського народу в єдиній Українській державі”, “Незламний дух великого українського народу”, “Короткий курс історії України”, “Нарис історії України”, перший том “Історії України”.

Каганович і його оточення готували нову хвилю фізичних розправ над українською інтелігенцією. Скрізь шукали і викривали “український буржуазний націоналізм”, навіть і після відкликання Кагановича до Москви. Жорстко критикували кіноповість видатного українського письменника Олександра Довженка “Україна в огні”, низка постанов ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У громила нові праці українських науковців і українські видання: “Нариси історії української літератури”, журнал “Перець”, журнал “Вітчизна”, репертуар театрів України, музичне мистецтво. Все це нагнітало страх, тримало інтелігенцію у стані непевності.

А з іншого боку, репресії свідчать, як тоталітарно–диктаторська система боялася національного відродження українського народу, що пожвавилося після війни.

Ця лінія тривала і в 50–х роках, коли було прийнято кілька розгромних постанов: про журнал “Дніпро”, про Спілку письменників України, про видавництво “Радянських письменників” України, про різні ідеологічні помилки і перекручення в літературі. Нищівній критиці було піддано вірш Володимира Сосюри “Любіть Україну” і т. д. З 1946 до 1951 р. було прийнято 12 партійних постанов, які громили всі галузі української культури — у тому числі й досягнення відомих українських композиторів — Б. Лятошинського, Ф. Колесси, М. Вериківського, К. Данькевича (за оперу “Богдан Хмельницький”). Цікаво, що ті постанови пережили усіх партійних вождів і були скасовані лише в епоху “перебудови” — 1990 року.

Таких же переслідувань зазнали і вчені–аграрники, серед яких пройшла грандіозна “чистка”. Таким чином було викинуто з науки численну армію дослідників, що не поділяли сумнозвісну консервативну теорію партійного висуванця Т. Лисенка, який відкидав генетику та інші перспективні наукові напрямки.

З 1948 р. розпочинається ще одна кампанія — проти “низькопоклонства” перед Заходом і так званого “космополітизму”. Громили, передусім, українських письменників як “безрідних космополітів”, “антипатріотичних торгашів”, “естетствуючих нікчем” і под. З кінця 40–х років розгорнулось цькування представників єврейської культури, яких звинуватили в зв’язках із зарубіжним Єврейським антифашистським комітетом. У Києві був закритий кабінет єврейської літератури, мови і фольклору при АН УРСР, а його керівника — С. Співака кинуто до в’язниці.

Сталін постійно був невдоволений станом ідеологічної роботи в Україні, критикував партійні кадри, які зі шкури лізли, щоб довести свою вірнопідданість, і топтали українську культуру. Українофобія досягла небачених розмірів і чавила духовне життя українського народу, відродження якого Кремль боявся як потенційного великого державницького народу. Адже без України комуністично–більшовицька імперія була немислимою.