Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 274

Фактично ж Радянська Україна наприкінці 30–х років повністю втратила свій суверенний державницький статус.

Боротьба за українську державність на західноукраїнських землях

На західноукраїнських землях з новою силою відновилась у 20–30–х роках боротьба за суверенне державницьке існування. Вона відбувалась у тяжких умовах окупаційних режимів тих держав, до яких після Першої світової війни з допомогою країн Антанти відійшли значні українські території.

Так до відновленої Польської держави відійшла Східна Галичина і частина Волині, до Румунії — Буковина, до Чехословаччини — Закарпатська Русь. На цих українських землях мешкало: в Галичині 8,9 млн осіб, з них 5,6 млн українців (за переписом 1931 року); майже 0,8 млн українців було у Буковині і 0,76 млн українців — у Закарпатті.

У східній Європі це була єдина численна нація, що не змогла домогтися відродження своєї держави (на відміну від фінів, румунів, чехів, поляків, угорців) — після завершення Першої світової війни. І це трапилося, незважаючи на те, що національна самосвідомість галичан, їхня суспільна організованість зробила з них свідомих громадян, які вперто домагалися відновлення своєї державності, починаючи ще з XIX ст., і які, зрештою, відновили її 1918–1919 рр. у вигляді Західноукраїнської Народної Республіки, що офіційно та юридично з’єдналась з Українською Народною Республікою (Акт злуки — 22 січня 1919 р.).

Проте політика Антанти допомогла Польщі повалити цю республіку в Галичині і приєднати її до себе як свою колишню колонію. Тепер Галичина дістала назву Східна Малопольща, або Малопольська Всходня. Польська влада забороняла навіть вживати назву українці, часто замінюючи її старою — русини. Тут з новою силою спалахнула боротьба за державність. Вона пройшла кілька етапів.

Перший етап — це був етап “взаємного неприйняття” українцями польської адміністрації (бойкоти перепису 1921 року, виборів до польського сейму 1922 року, терор проти польських чиновників, саботаж урядових постанов тощо). Польська держава, з одного боку, розпочала колоніальний тиск на українців, і з другого — вдавалась до гри в демократичність і, попри всі приниження українців у Галичині, демонструвала перед Заходом готовність захищати українські інтереси, надати Східній Галичині автономні права, дозволити рівноправне використання в державних установах української мови поряд з польською, відкрити український університет тощо.

Оскільки Польща була конституційною державою, то, незважаючи на дискримінацію українців, куці конституційні права давали їм хоч і невеликі, але реальні можливості захищати свої права.

Другий етап боротьби за національну державність українці–галичани розпочали з 1923 року і повели боротьбу проти дискримінаційної державної політики полонізації, проти захоплення поляками земель українських селян і поселення на них військових переселенців із Польщі. Це були так звані осадники, що найбільше дошкуляли сільському населенню своїми утисками і як загарбники–землевласники, і як сільські чиновники — поліцаї, поштові працівники, залізничники, дрібні чиновники в різних місцевих установах. На початку 30–х років 300 тис. таких осадників оселилось у містах і селах Галичини та Волині. Вони діставали щедрі субсидії й грубо тіснили українське населення, відбираючи в нього землю та місцеве управління. Українців називали по–старому русинами, українські освітянські та громадські організації заборонялись, у Львівському університеті були ліквідовані українські кафедри, українських студентів вигнали із навчального закладу. А міністр освіти Станіслав Грабський заявив, що жодного українського народу тут немає, що це “вигадка комуністів з пропагандистською метою”.