Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 268

Будівництво соціалізму в СРСР не мало нічого спільного із суспільством соціальної справедливості. Робітництво потрапило в повну залежність від компартійно–державної системи, де діяли насильницькі методи управління. Робітничий клас дістав єдине право — найматися на роботу і звільнятися за власним бажанням. Його праця була мілітаризованою і майже не оплачуваною, стимулювалась соціалістичним змаганням, трудовими вахтами та іншими засобами вичавлювання інтелектуальних і фізичних сил, за що він дістав лише одну нагороду — назву “господаря країни”, якою прикривалися справжні господарі — комуністично–більшовицька партійна верства.

Економіка України, як і всього СРСР, була неповноцінною. Внаслідок репресивної антинародної політики мільйони людей були вирвані із суспільного життя, збіднів інтелектуальний рівень українського народу.

Перемога адміністративних методів у керуванні державою призвела до деградації аграрного господарства. Лише в передвоєнний час сільське господарство України досягло рівня 1913 року, відстаючи від усіх європейських країн з виробництва продукції на душу населення. За показним фасадом досягнень у галузі індустріалізації (друге місце в світі за виплавкою сталі і четверте місце — за видобутком вугілля) приховувалися невтішні наслідки. Україна залишалась, як і до революції, сировинно–обробною базою, прив’язаною до російської машинобудівної та військової промисловості.

Відкинувши позитивний досвід непу, партія вдалася до директивного волюнтаристичного керівництва. Внаслідок цього промисловість України залишалась відірваною від споживача. Успіхи у важкій промисловості — у вуглевидобутку, металургії — не вплинули на розвиток легкої і харчової промисловості. Народні маси не побачили того комуністичного ідеалу, який малювали їм більшовики в роки громадянської війни і в перші роки так званого соціалістичного будівництва. Бо й справді з фальшивої суспільної теорії, яку вони взяли на своє озброєння, постало фальшиве, морально деградоване суспільство, яке прикривалось демагогічними гаслами про рівноправність, демократію і про перемогу в СРСР соціалізму. Кривавий терор у країні тривав і систематично винищував усіх думаючих, усіх знаючих і здібних професіоналів та вчених.

Державою на всіх рівнях керували низькокваліфіковані фахівці–урядовці, недовчені, інтелектуально нерозвинені лідери, які фактично ненавиділи освічених, глибоко думаючих інтелігентів, що піднімалися над сірою, бездарною і тупою купкою партійців та їхніх прислужників.

Жорстокі тортури, з якими проводилися репресії, були офіційно санкціоновані вищими партійними органами. Про це яскраво свідчить телеграма Сталіна до ЦК компартій союзних республік, обкомам, наркомам внутрішніх справ і начальникам управлінь внутрішніх справ від 20 січня 1939 р.: “ЦК ВКП(б) пояснює, що застосування методів фізичного впливу у практиці НКВС, починаючим 1937 року, було дозволено ЦК ВКП(б)… Відомо, що всі буржуазні розвідки застосовують методи фізичного впливу проти представників соціалістичного пролетаріату і притому застосовують ці методи у найогиднішій формі. Виникає питання: чому соціалістичні органи державної безпеки мають бути гуманнішими щодо скажених агентів і заклятих ворогів робітничого класу і колгоспників?”