Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 239

За звітом ЧК повідомлялося, що за 10 місяців 1921 року боротьби з повсталим українським селянством було ліквідовано 444 отамани, з яких 189 вбито, 9 розстріляно, 84 заарештовано, 162 добровільно здалося. Голод у руках більшовиків виявився найпевнішою зброєю проти непокірного народу.

Незважаючи на трагічне становище голодуючої України, центральний уряд зобов’язав українських керівників продовжувати постачати хліб до Росії, а також вивозити за кордон, щоб здобути валюту. Через те голод в Україні, що розпочався 1917 року, захопив увесь 1922–й і першу половину 1923 року.

Український уряд був безправним як у політичному, так і в господарчому плані. Незалежність України, проголошена більшовиками, була тільки маскою, що прикривала всебічні зусилля більшовиків Росії знищити потужні сили українського народу, відроджені у вогні революційних років, і остаточно покінчити з українським питанням.

Уроки історії

У той час, як народи Східної Європи — менш численні й багаті — здобули свою державність, тридцятип’ятимільйонний український народ у жорстокій боротьбі 1917–1920 рр. не зміг її відстояти. Тоді стали незалежними Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, що раніше входили до складу Російської імперії, Польща, яка відродила свою політичну силу і державу з–під уламків двох імперій. Здобули незалежність Угорщина, Чехословаччина, які раніше входили до Австро–Угорської імперії.

І знову доводиться аналізувати причини драматичної долі державності українського народу.

Україна, внаслідок багатовікового колоніального гноблення, зазнавала постійного грабування її природних та, найголовніше, її інтелектуальних ресурсів, що не давало можливості розвивати потужну економіку та формувати у суспільстві свідомість власної сили і повноцінності. Національна економічна верхівка України була — порівняно з російською та іноземною — бідною, неорганізованою, лакейською, бо могла добитись якихось багатств, лише прислужуючи сильнішій владі, лише мовчки терплячи звинувачення у меншовартості, лише зраджуючи свою національну гідність і демонструючи запопадливість перед владою чужої держави, яка культивувала доноси, підкупи, хабарництво.

У національній свідомості українського народу не могла закріпитись ідея власної держави, бо не було кому ту ідею культивувати. В роки Української революції уже існував невеликий і слабкий прошарок свідомої політичної еліти — українська інтелігенція. Але цей прошарок був нечисленний, до того ж він не міг спертись на політично не підготовлене селянство. Адже в цей період поступу людського суспільства провідну роль відігравало вже не селянство, а освічене робітництво. Його в Україні майже не було, а те, котре існувало, було національно і державницьки несвідомим і зросійщеним. І драма українських провідників полягала в тому, що вони мусили опиратись саме на селянські маси, які легко піддавались демагогічним обіцянкам більшовиків. Неосвічені, віками визискувані, довірливі хлібороби так довго й сліпо боролися за волю і за землю, і так їм хотілося вірити, що нарешті настане тепер земний рай, що вірили кожному, хто це обіцяв.