Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 237

Натиск більшовицьких армій змусив польські окупаційні війська швидко перекинутись за річку Збруч. Українські ж збройні формування, що були в складі польських військ, залишались на території України і продовжували боротьбу. Польський уряд і польське воєнне командування відразу ж погодились на переговори з більшовиками, що розпочались 3 серпня 1920 р. Українські вояки ще кілька місяців боролися з більшовицькими загонами одні.

Петлюрівські частини почали в цей момент зростати за рахунок українського населення. Бо тепер в очах українців Петлюра, залишений поляками напризволяще перед більшовицькою армією, зробився справжнім захисником України. До осені 1917 р. загони Симона Петлюри зросли з 15 тис. до 35 тис. вояків. Більшовицький російський уряд і Польща 18 жовтня 1918 р. уклали перемир’я. Причому в переговорах про це перемир’я участі не брали ні представники Української Народної Республіки, ні представники Галичини. Тобто, і для Польщі, і для Росії України та її уряду не існувало. Україна була повністю усунена від переговорів, її просто ділили між собою більшовицька Росія і нова панська Польська держава.

Петлюрівські війська продовжували боротись до 10 листопада 1920 р. За цей час більшовики впоралися із заколотами генерала Врангеля в Криму і на півдні України та всі військові сили кинули на боротьбу з Симоном Петлюрою. Він був повністю розгромлений. Рештки петлюрівських частин, які опинилися на території Польщі, були відправлені у концтабори. Угода, яка була підписана між Росією і Польщею, передбачала, що на території польської держави не мали права перебувати будь–які антиросійські та антибільшовицькі організації. Таким чином, і український уряд, і українські частини, що перейшли польський кордон, виявились поза законом. Хто міг — переходив у підпілля, або виїхав до країн Західної Європи.

18 березня 1921 р. в Ризі був підписаний мирний договір між Росією та Польщею про розділ України, за яким західноукраїнські землі відійшли до Польщі, Наддніпрянська Україна — до Росії. У 1923 р. на міжнародній конференції послів у Парижі Галичина була повністю передана під владу Польської держави; щоправда, зазначалося, що Галицький край у складі Польщі мав бути автономним. Та цього Польща нізащо не хотіла виконувати. Автономії Галичина так ніколи і не дістала. Західноукраїнська Народна Республіка зникла, її територія стала провінцією пансько–шляхетської Польщі. В Українській Народній Республіці було знову проголошено радянську владу. ЗУНР та УНР стали тільки історією.

Після короткочасної польської інтервенції 1920 р. радянська влада повернула в Україну ту саму систему управління, що була створена в 1919 р.

З України активно вивозились матеріальні та продовольчі ресурси, зокрема хліб. Відомо, що таку політику більшовики проводили за вказівкою свого вождя Леніна, який ще в жовтні 1917 р. оголосив: “Кампания против деревни — это военная кампания. Крестьяне, уклоняющиеся от сдачи хлеба объявляются “врагами народа” со всеми вытекающими отсюда последствиями, с применением к ним высшей меры наказания — расстрела, повешения, заключения в концлагеря особого назначения и т. п.”. Ця нова тактика широко застосовувалась і в 20–х роках.