Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 173

Розуміння суспільного поступу, яке відкидало значення культурно–історичних ідей, національних та психологічних особливостей народів, не сприяло розвиткові правильних суспільних ідеалів у революційному русі Російської імперії, до якого все більше бралась українська молодь. У той же час у європейському визвольному русі поширення дістала не марксистська, а інша теорія, котра на перший план поступу висувала ідею відродження державності у націй і народів. Зокрема поширеною ідеєю була ідея Фрідріха Ліста, котрий вважав, що саме державницьке існування будь–якого народу є першою основою його історичного поступу.

У 80–90–х роках XIX ст. теорія Ліста, яку сучасний український політолог Роман Шпорлюк назвав технократичною, оволоділа широкими верствами європейської інтелігенції, особливо у народів, які не мали своєї держави. Сутність її зводилась до того, що відродження держави може очолити національна технічна інтелігенція — інженери, підприємці, науковці. Вони можуть це здійснити за принципом планового господарства. За умови, коли нація єднає людей у державу і національний етнос складає основу держави.

Ця ідея була спрямована на те, щоб об’єднати численні невеличкі німецькі держави в єдину державу. Але цією теорією послуговувалися й інші народи, які не мали свого осібного політичного функціонування, як, наприклад, чехи. Ця теорія об’єднувала всі соціальні класи нації для досягнення єдиної мети — створення держави для всього народу.

У той же час російські соціалісти, зокрема більшовицька течія російської соціал–демократичної партії, повсюди проводили ідею роз’єднання націй за класовим принципом. Наприклад, В. Ленін висунув такий принцип діяльності своєї партії: “Социал–демократы как партия пролетариата ставят своей положительной главной цель содействие самоопределению не народов и наций, а пролетариата в каждой национальности”. Цей постулат більшовизму — самовизначення пролетаріату, а не всього народу був спрямований на ідеологічне затьмарення зденаціоналізованого робітництва, зокрема і в Україні, в роки революції, щоб відірвати його від національно–визвольної боротьби українського народу і відродження національної державності.

До цього треба додати, що українські політичні провідники соціалістичного забарвлення на початку XX ст. були перейняті соціалістичними ідеями російського типу — з їх централістичними, вульгарно–матеріалістичними (“шлунковими”) пріоритетами.

Саме ці українські соціалісти, що виховались у загальноросійських утопічно–соціалістичних гуртках і були рідними братами по духу і букві російським соціалістам, очолили найбільш активну визвольну боротьбу українського народу на початку XX ст.

У нових історичних умовах, в яких діяли ці українські соціалісти, вони не бачили, на жаль, ґрунту, який би підпирав ідею незалежності України. А через те помилково обстоювали федеративну концепцію Драгоманова з ідеєю автономії України щодо Росії, яка була непридатною адже Росія не стала ні демократичною, ні децентралістською. До того ж, Драгоманов говорив про свій час, коли не було в Україні жодної політичної партії, не було широкого політичного руху. А лідери українських партій, що виникли на початку XX ст., уже діяли в добу, коли в Україні розпочався широкий національний рух, як і в інших регіонах східної Європи, де народи виборювали свої національні держави. Проте українські соціалісти все ще не могли скинути з себе старе шмаття соціалістичних утопічних ілюзій, бо не розуміли, не відчували сутності епохи і продовжували відстоювати старі, утопічні соціалістичні концепції непотрібності самостійної держави при соціалізмі, непотрібності націй, армії тощо. Адже соціалізм, як твердила стара концепція соціалізму, має вирішити головні питання — соціальні. А з їх вирішенням відпадає нібито і потреба в національному житті.