Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 172

Навряд чи знайдеться в історії теоретик, котрий надавав би такого великого значення моральній чистоті й авторитетові революціонера.

Боротьба М. Драгоманова за виведення політичної суспільної думки з тенет утопічного соціалізму, за правильне розуміння законів розвитку людського суспільства, за вироблення правильних шляхів боротьби, звичайно ж, не мала особливого успіху в середовищі російських соціалістів–утопістів. Але ця боротьба сприяла тому, що значна частина української молоді та й російської інтелігенції взагалі стали замислюватися над проблемами федерації в Росії, ідеями боротьби за демократизацію суспільства, над необхідністю проведення в першу чергу так званих буржуазних реформ — запровадження свободи слова, друку, партій, товариств, зібрань тощо.

Втім, деякі керівники народницьких організацій (Г. Плеханов, Л. Дейч та ін.) не хотіли визнавати слушності виступів Драгоманова. Особливо гостро виступав проти Драгоманова Г. Плеханов, який вбачав у ньому конкурента для свого впливу на російський визвольний рух.

Наприкінці 80–х років Драгоманов вирішив сам створити всеросійську партію на засадах федерації. Але з тієї спроби нічого не вийшло.

У всеросійському визвольному русі гору брали малоосвічені, теоретично не підготовлені молоді люди, часом з амбіціями вождів, які мали гаряче серце і бажали зробити добро своїй країні якнайшвидше, не вважаючи на історичні обставини і закономірності суспільного розвитку. На жаль, саме ці люди з їхнім нетерпінням і нетерпимістю, з їхнім бомбізмом і екстремізмом у широкому значенні цього слова і стали провідною силою у революційному русі Росії наприкінці ХІХ ст. Визвольний російський рух не виробив правильної стартової теорії, яка б сприяла подальшому розгортанню історичного поступу.

Екстремізм і волюнтаризм революційного середовища російських соціалістів–утопістів перейняли нові організації, що виникли в Росії наприкінці XIX — початку XX ст. і повели російський визвольний рух, а з ним і частину українців, у бурхливе XX століття.

У пошуках державницької ідеї. Галичина

Діячі українського визвольного руху в XIX — на початку ст. бачили односторонність соціалістичної концепції К. Маркса, про що писав ще Іван Франко. Зокрема, він говорив, що для К. Маркса та його прихильників “…історія людської цивілізації була, насамперед, історія продукції. З продукції матеріальних дібр, мов літорослі з пня, виростали і соціальні й політичні форми суспільності, її уподобання”. І далі таке: “Чи самі тільки потреби шлунка рухали суспільством? Очевидно, ні, а цілий комплекс його фізичних і духовних потреб, який бажає собі заспокоєння. Продукція, невпинна і чимраз інтенсивніше культурна праця — се вплив потреб і ідеалів суспільності”. І. Франко побачив однобічність Марксового вчення, яке заволодівало російськими соціал–демократами, особливо їхньою більшовицькою течією, і наголошував на важливості врахування ідейного, духовного стану суспільства.