Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 169

Федеративна ж ідея, вважав учений, допоможе українцям й іншим народам домогтися зміцнення своєї національної ідеї, а відтак — і культури, і освіти, і державності.

Тому Михайло Драгоманов посідає чільне місце в історії української, російської та європейської суспільно–політичної думки як теоретик з національного питання.

Російський соціалізм очима українського вченого

Усі катаклізми і катастрофи, що відбувалися у XX ст., своїм корінням сягають XIX ст., зокрема другої його половини. Здається, що муза історії Кліо призначила XIX ст. для появи нових суспільних ідей і теорій, а XX ст. було призначене для їхнього практичного експериментального здійснення.

Саме тоді виробляються великодержавницькі концепції російського соціалістичного руху, теорії побудови соціалізму в напівфеодальній імперії, минувши час капіталістичного розвитку і т. д. Тоді ж висувають проти них свої застереження і гостро їх критикують діячі української науки та визвольної боротьби. Найперше місце серед них належить Михайлові Драгоманову.

Критика з його боку утопічних ідеалів російських общинників–соціалістів і зараз, як і колись, дає можливість збагнути, який же соціалізм переміг у Російській імперії після 1917 р., бо він прийшов і в Україну. Окрім Драгоманова ніхто з теоретиків глибоко не розумів сутності російського народницького соціалізму, і ніхто, окрім нього, так життєво правдиво і так педантично науково не аналізував отого російського різновиду утопічного соціалізму, який пізніше затримав розвиток багатьох країн і народів Східної Європи щонайменше на століття.

Носієм соціалістичних ідей у всеросійському визвольному русі була в основному студентська молодь, яка палко бажала щастя народові. Вона щиро вважала, що, убивши якнайшвидше царя та ряд високих державних чиновників, зможе захопити владу в Росії і побудувати щасливе соціалістичне суспільство.

Драгоманов категорично заперечував таку можливість. Він твердив, що соціалістичне суспільство не виникне ніколи, якщо для нього немає відповідних економічних і соціально–психологічних умов.

Категорично заперечував Драгоманов і постулат російських соціалістів, нібито селянські повстання приведуть до соціалізму. Селяни завжди боролися, підкреслював він, за землю, яку вони сподівалися одержати від царя, а ця думка є дуже далекою від скасування власності на землю і на фабрики, як це нібито мусить бути за соціалізму.

Зміни економічних та суспільних форм життя настають не раптово, а поступово, твердив Драгоманов. Повстання їх не творять, лише посувають уперед і завершують. “Повстання можуть починати будити громадський розум, можуть кінчити старі порядки, котрі вже підкопані з усіх боків інакшими способами, а зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські, саме повстання не може. Навіть повалені старі порядки, особливо громадські й господарські, вертаються безпремінно на другий день повстання, коли їх нічим замінити таким, щоб господарські потреби людські так чи сяк вдовольнялися”.