Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 160

Полковник А. Красовський є яскравою постаттю в українському русі 60–х років. За свою діяльність він був заарештований і кинутий у фортецю Косий капонір у Києві, а потім засуджений до смертної кари. Студенти збиралися влаштувати патріотичну демонстрацію, коли його мали вивезти з Києва. Смертна кара була замінена довічним ув’язненням у Сибіру. Цікаво, що солдати Житомирського полку, до котрих він звертався з відозвою, вкинули йому у віконце через ґрати патріотичного листа, де писали, що гордяться своїм полковником і віддадуть свої життя за ті ідеали, які він проповідував. Діяльність Красовського не залишала вибору “між мовчанням і словом”, писав згодом О. Герцен.

У 1863 р. на Правобережній Україні, у Литві та Білорусі вибухає повстання за відродження Польщі. Спроба польських учасників визвольного руху підняти на повстання українських селян не мала успіху. По Україні польські повстанці поширювали свої відозви до українців уже навіть українською мовою. Та українські селяни не підтримали панів, бо правильно розуміли, що відроджена Польща “від моря до моря”, із включенням українських земель, поверне їм стару польську панщину і релігійний гніт, тягар яких вони ще відчували на своїх спинах.

Більше того, українські селяни самочинно озброюються й піднімаються проти своїх повсталих панів. Царський уряд використав цей рух селянства, подекуди селянам жандарми навіть роздавали зброю, щоб краще били “стургентів” (перекручене “інсургент” — повстанець. — Авт.). На правобережних українських землях розпочиналось стихійне повстання селян проти польських панів.

Ця боротьба, що особливо розгоралась на Київщині та на Волині, загрожувала перекинутись і на Лівобережну Україну. Але там землі належали переважно українським дідичам та російським поміщикам. Тому російська адміністрація швидко об’єдналася з переляканими поміщиками Лівобережжя і панами–поляками на Правобережжі у боротьбі проти несподівано могутнього антипольського руху. Польські пани й шляхта покидали свої загони, тікали до російських урядовців просити військової допомоги, щоб придушити селянські повстання в своїх селах і маєтках.

Польське повстання 1863 року на Правобережжі було розгромлене. Значна кількість учасників його була відправлена до Сибіру. Але це повстання змусило царський уряд провести аграрну реформу, внаслідок якої селяни на Правобережжі дістали більші наділи землі.

Крім того, повстання мало велике значення для подальшого розвитку теоретичної думки щодо прав народів на своє національне існування. Це стосувалося, безумовно, і майбутності українського народу.

Протягом наступних десятиліть між діячами російського, польського та українського визвольного руху точилася полеміка з питання: якою ж мусить бути доля українців? Від самого початку потрібно підкреслити, що український визвольний — громадівський — рух носив в основному культурницько–просвітницький характер і не ставив питання про відродження державницького існування.